Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

упряж, і сокири, і пилки. Це бачать усі. Але ми можемо одержати й те, що важливіше за це,— знання, освіту, вміння вести боротьбу проти насильників так, як веде її давно вже російський народ. Ось оце все і є для нас Росія! Кращі росіяни кличуть казахів до себе, кажуть: «Ідіть до нас, учіться в нас, будьте такими, як ми…» Ну, то як же ми повинні розповідати про Росію нашим землякам, якщо ми чесні сини нашого народу? Звісно, ми скажемо, що Росія — наш друг. Це буде істиною і нашою, і загальнонародною. Для народу ця думка буде правдою, найважливішою і найпотрібнішою. Але, звичайно, Уразбай або Такежан, вислухавши такі наші слова, зарепетують, що в них нема й крихітки істини.

Слухаючи Абая, Єрбол дивувався, які сміливі думки володіють нині його старим другом. Він щиро співчував тому, що казав Абай. Мимоволі пригадались йому слова Кокпая. «Надто вже наш Абай-ага захоплюється всім російським,— казав той, з докором похитуючи головою.— Невже тільки на них і дивитися?» Чого ж можна було сподіватися від Уразбая або Жиренше, якщо навіть Кокпай вороже сприймає слова Абая?

На цьому розмова закінчилася. Казан, який так довго випробовував терпіння Жумана, був нарешті знятий. Кокпай і Акилбай повернулися до юрти. Всі почали мити руки й сідати. Жуман витяг з піхов великого ножа з жовтим роговим держаком, готуючись кромсати жадане м’ясо, і нарешті встряв у розмову. Обурення все ще кипіло в ньому, і, користуючись правами старшого віком, він голосно заговорив, не слухаючи нікого:

— Ну й нікчемні люди оці тобиктинці! Про що вони думають, на кого вони дивляться? Не розумію, чим я досадив їм, що вони весь час невідступно переслідують мене, дошкуляють тим, що я багато говорю, обзивають мене — Жуман-базікало, Жуман-пустомеля. А чому саме мене? Вже коли базікалом називати того, хто багато говорить, то й без мене знайдуться базікали! Ось хоч би оцей Абай. Говорить сам невгаваючи. Повнісінький казан м’яса встиг зваритися, доки він тут базікав. От кого вже треба прозвати пустомелею!

Молодь знову засміялась. Айгерім, що зливала на руки Абаю, теж зайшлась своїм тихим, сріблястим сміхом. Сам Абай, трясучись і розхлюпуючи воду, реготав до сліз і нарешті, махнувши мокрою рукою на Жумана, насилу вимовив:

— Ех, аксакал… Щоб набути славу базікала, зовсім не треба багато говорити… Досить сказати: «Жінко, як добре, що я вранці…»

Новий вибух загального реготу не дав йому докінчити: кожен добре розумів, на що натякає Абай. Якось взимку Жуман, прокинувшись, вийшов до вітру. Вдень знявся сильний вітер, почався буран, усе затягло сніговою курявою. Жуман довго стояв біля вікна, поглядаючи на буран, потім покликав дружину і сказав їй важно і значуще: «Жінко, глянь, що діється! Як розумно було, що я вранці встиг сходити надвір». Слова ці облетіли всі Тобикти.

Жуман, не звертаючи уваги на сміх, діловито накришив м’яса і став пожирати його. Акилбай, який сидів поряд з Айгерім, нахилився до неї і зашепотів, розпливаючись в усмішці:

— Женеше…[4] — Він звав її женеше, а батька — Абай-ага, бо, виховуючись змалку у свого діда Кунанбая і його дружини Нурганим, він звик ставитися до батька, як до старшого брата, і до його дружини, як до невістки.— Женеше, з ким він надумав змагатися в насмішці? Сам шукає, де б вірніше зламати собі шию!

Айгерім, вважаючи за непристойне сміятися з старшого родича, звернулась до Зліхи нібито по господарству, намагаючись подолати сміх, що її душив. Тим часом Жуман встиг уже впоратися з величенькою горою м’яса і потягся за сурпою-бульйоном. Сьорбаючи з великої дерев’яної чашки, розмальованої узорами і квітами, він знову заговорив:

— Ну, посміялися з мене — досить. А тепер я скажу вам дещо таке, що змусить вас припинити сміх. От я все думав, міркував, ніяк не міг зрозуміти: чого це раптом жигитеки так знахабніли? Адже я розповідав тобі, Абай: нещодавно один із їхніх аулів, кочуючи коло Кольгайнара на осіннє пасовище, Прогнав коней через мою сіножать. Пам’ятаєш, я говорив тобі: «Як сміють жигитеки йти нашими землями? В чому вони силу відчули?» Казав я це? І вчора ще я дивувався, як це голодранці наважились тягатися з Азимбаєм через спірну сіножать. Хто з ким здумав сперечатися? Найдохліші з жигитеків з найсильнішим із іргизбаїв! Кричать, мукають, як корови, побачивши вовка! Неспроста, думаю, знову жигитеків якесь шаленство охопило, кажу…

Абай, явно виявляючи своє небажання слухати повсякчасні кляузи, одвернувся від Жумана, нахмурившись. Але той підвищив свій скрипучий голос і поважно вів далі:

— Та ось слухай тепер. Послухайте й ви, яку новину привезли з міста. Сьогодні вранці через наш аул проскакав верхівець і так кричав: «Суюнчі! Суюнчі!» —що ми його спинили: звідки скаче, куди, що за радість? Виявляється, скаче з міста до жигитеків. І знаєте, хто це був? Носатий син Тусіпа, той, якого звуть Мадіяр, ось хто! І що, думаєте ви, він казав? Він казав: «Суюнчі, суюнчі! У білого верблюда живіт розпоровся![5] Сам аллах зглянувся на жигитеків! Повернувся,— каже,— заступник, який висушить мої сльози!» А знаєте, про кого він це кричав, хвилюючи й тривожачи народ, скачучи чимдуж через аул? Про Базарали — ось про кого! «Втік,— каже,— з заслання, повернувся!»

Новина вразила всіх присутніх в юрті Абая.

Базарали, бідняк з роду Жигитек, був відважним борцем проти насильств і звірств Кунанбая, синів його, Такежана та Ісхака, і онука Шубара, що стали волосними управителями. В свій час очолив бідноту роду Жигитек і інший пригноблений люд Чингіської волості і не раз чинив серйозний опір цим правителям. Сильні вороги його підкупили повітового начальника Казанцева, звели наклеп на Базарали, і того заслали в глиб Сибіру. Кілька років він перебував далеко від батьківщини, і про нього не було ніяких вістей.

Абай повернувся до старого:

— Що ви кажете? Дай боже, щоб ваша звістка була вірною!

Молодь пожвавилася й радісно загомоніла!

— Виходить, Базеке живий!

— Вибрався з могили.

— От і примчав на крилах!

— Живий і здоровий повернувся. От щастя!

Жуман зовсім не сподівався, що його слова так зустрінуть. На обличчі його з’явилася досада.

— Був би зараз волосним Такежан або Шубар, цей розбишака не тільки не з’явився б, але й уві сні не побачив би степу,— пробурчав він.— Мабуть, довідався, що волосним тепер Кунту, почув, що влада тепер уже не в руках синів хаджі Кунанбая? А чого ви радієте? Думаєте, веселість повернулась? Ні, лихо з кривавими очима повернулося, от побачите!..

— Годі, облиште, аксакал! — перебив його Абай, стримуючи обурення.— Що зробив