Марина та Сергій Дяченко - Дика енергія. Лана

Я намагаюсь ухилитися, та він дуже спритний. Хапає мене — пальці немов залізні. Притискає до стіни. Б’ю коліном у пах: нічого не допомагає, йому все одно. Він не відчуває болю.

— Дев’ять доз, — шепочуть його губи. — Дев’ять доз… Одна ніч… Іще вчора було вісім…

Його рука вп’ялася мені в груди. Дуже боляче. Я мовчки видираюся, але він сильніший. І важить більше, ніж утричі.

— Ти розумієш, що це означає? Ти не розумієш… як це — здохнути, коли тобі не вистачить дев’ятої дози… чи десятої… чи двохсотої…

Він видається таким же механічним, як рознощик дрінку. В нього все ніби саме по собі: очі, обличчя. Рухи. Слова. Він бубонить, ніби скаржиться мені. А сам завалює мене на асфальт і рве на мені одяг.

Ребро барабана впивається мені в бік. З останніх сил вивільнюю одну руку, наосліп тягнуся до барабана… Не вистачає міліметрів…

— Дев’ять доз… Я хочу жити, розумієш, ти?! Я жити хочу!

Із крихітних піхов, схованих на ребрі барабана, у мою руку нарешті вислизає стилет. Ніби жало. І коли механічний чоловік, який отримав сьогодні дев’ять доз фальшивої енергії, ледь відхиляється, я колю стилетом у стегно.

У першу страшну секунду здається, що хлопець цього не відчує. Він завмирає, його очі нарешті стають яснішими. Здається, він уперше мене побачив. Обертається, аби глянути, що ж таке його поранило…

На мене, пульсуючи, вихлюпується чужа кров.

Він гарчить. Ухопивши барабан, вужем вислизаю з-під нього. Він хапає мене за щиколотку — я прохромлюю стилетом його долоню. Він страшно лається, відсмикує руку…

І раптом завмирає, стоячи навколішки на хіднику.

— А може, й на краще, — каже він дуже ясним, спокійним голосом. Лягає на бік і підкладає долоню під голову. Ніби дуже втомився і хоче спати.

Я тікаю. Потім повертаюся. Він так само лежить на боці. Під ним уже чимала калюжа крові — здається, я ненароком перебила артерію. Але кров більше не цебенить. І хлопець не дихає.

Він мертвий.

Стою над ним із закривавленим стилетом. Я ж не хотіла! Він був тварюкою, він заслуговував смерті… Але тих подряпин, що я йому завдала, недостатньо, аби завалити насмерть такого здоровенного бугая!

Мій одяг у крові. Треба тікати, доки мене не впіймали. Адже з усього виходить, що вбивця — я…

Що відчуває людина, коли життя в ній лишилося так мало, що кожної ночі доводиться підзаряджатися не раз, не два — дев’ять разів? Звідки він брав такі гроші?! З кожною ніччю життя в ньому залишалося все менше. Що більше він чіплявся за життя, то менше залишалося шансів…

У кінці підворіття майнула чиясь тінь, і я йду, обережно притиснувши барабан до грудей. Обличчя цієї людини — мертве — стоїть у мене перед очима.

* * *

«Іди вгору». Це стає майже нав’язливою ідеєю. Я піднімаюся на дах нашого будинку — дев’ятий поверх — і сиджу там в оточенні вітряків і тьмяних сонячних батарей. Колись ці батареї давали багато тепла і світла — тоді сонце світило нам щедро, по дві-три години на день, а не двадцять хвилин, як зараз. Тепер батареї нікому не потрібні, та їх не демонтували. Я сиджу на одній з них, як на крижаній брилі, вкритій порохом. Дивлюся на місто.

Вітряки, вітряки. Велетенські лопаті і менші вітрячки. Дахи — пласкі, всі на одному рівні. Де-не-де рядами стоять крісла — тут люди зручно вмощуються і дивляться енергетичне шоу…

А далі, майже непомітні в брунатному тумані, — хмарочоси, вежі. Верхівками вони ховаються у хмарах. Перші поверхів двадцять заселені, а вище зазвичай ніхто не живе: важко підніматися. Раніше, коли енергії було багато, вежі світилися вогнями. Всередині та іззовні працювали ліфти. Люди піднімалися на самісіньку гору, не докладаючи зусиль…

Іди вгору, сказав Римус. Я підводжуся й обтрушую пилюку зі штанів.

* * *

Дільниця хмарочосів має погану славу. І не лише тому, що серед уламків та руїн тут розташовані різні підозрілі заклади. Вежі потроху руйнуються: щохвилини кожна з них може повторити долю Зламаної Вежі. Або самогубець звалиться на голову, також приємного мало.

Я йду, намагаючись триматися ближче до стін. Веж багато — колись їх будували тут одну за одною. І де ж, цікаво, лежить те, що мені «дуже потрібне»?

Задираю голову і дивлюся вгору. Голова йде обертом: стіна губиться високо в небі. Скільки ж часу знадобиться, щоб піднятися на дах?! І чи є там дах, адже з землі видно лише половину вежі, решта — в тумані?!

Поправляю на плечі плаский ланцюг свого барабана. Йду вздовж стіни. Стіна розмальована графіті: тут і сороміцькі слова, і цілком пристойні малюнки. Великий чорний напис: «Синтетики — дурні тварюки». Цікаво, хто такі синтетики і за що їх тут обзивають?

А потім я зупиняюсь як укопана. Поряд із яскравою дурнуватою картинкою — ошкірена морда з випнутими червоними губами. Я бачу щось дуже знайоме.

Малюнок наполовину стерся, як і в мене на барабані. Та впізнати його можна.

Це зображення вовка.

Тепер я знаю, де шукати. Принаймні здається, що знаю.

У вежі лише один під’їзд. Сходи брудні. Сморід нестерпний — схоже, у ліфтовій шахті влаштували смітник. Не хотіла б я тут мешкати.

Із п’ятого спускається бабуся років сорока п’яти. Дивиться на мене з підозрою. Питає, до кого.

— До Олі, — кажу, не змигнувши оком. — Із десятого поверху.

Вона секунду розмірковує.

— Там на десятому такі хулігани живуть, — каже осудливо. — Ну гаразд, іди.

Спасибі, дозволила, думаю я з усмішкою. Іду далі. Барабан погойдується на боці, потроху починає звучати. Його ритм — та-та-та… та-ра-та… — додає мені сили.

На одному подиху піднімаюся до двадцятого. Тут зупиняюся, здивована. На сірій стіні кіптявою написано: «Тут кінець людського житла. Якщо ти не знайшов, кого треба, іди назад. Униз». Напис старий, але зовсім недавно його поновлювали. Цікаво, кому знадобилося витрачати паливо (свічку? скіпку?) на непотрібні слова? Чи вони потрібні?

Піднімаюся ще на один поверх — і знову зупиняюся. Сходів немає: замість них зяє пролам. Бракує цілого прогону. І що тепер?

Поруччя теж відірвано. Гладенькі стіни ліворуч і праворуч. Уміла б я літати… та я не вмію. Як порадив невідомий доброзичливець, «іди назад, униз».

Проте мені треба нагору!

Спускаюсь на найближчий сходовий майданчик. Тут вікно без рами й шибок. Сідаю на підвіконня й обережно визираю назовні.

Ну й краєвид! Усе місто як на долоні. Важко дихати — повітря дуже вологе, і вітер жбурляє в обличчя клапті туману, липкого, наче кисіль. Я уважно озираюся навкруги…

Ось вони. Сходи. Старі, іржаві. Тягнуться вздовж стіни знизу вгору лише