Христина Лукащук - Курва

– Добре, що ти цього не робиш.

– Ми можемо бути разом?

– Ми разом.

Мене вражає той спокій, із яким він промовляє останню фразу.

– Я хочу вийти за тебе заміж.

– Я знаю.

Дивлюся просто йому в очі. Він не відводить погляду.

– Ти ж знаєш, я не можу тобі цього запропонувати.

– Але чому?

– Я одружений. Ми з дружиною вирішили пожити окремо, аби прийняти рішення, чи варто зберігати шлюб. Я про це тобі говорив.

– Ти вже вирішив?

– Ні.

– Але ж ти казав, що дружина не потребує тебе, що їй достатньо, аби ти заробляв гроші. Ти ж казав, що вже сам не знаєш, чи любиш її. Ти казав…

– Так, я знаю, що я казав. Але в нас із нею є син.

– Він за кілька років виросте…

– За кілька років…

Цього вечора ми також кохалися. Павло ніколи не відмовляв мені, коли я просила. Ні для кого не є таємницею, що це найкращі ліки для закоханих. Але полегшення не прийшло. Павло заснув одразу, не побажавши мені доброї ночі. Я довго безгучно плакала і не могла зрозуміти, де він, той біль, у мені.

Наші стосунки не охололи і не ослабли. Ми жили наче у двох світах. Був світ реальний, де Павло мав тимчасову свободу і де все ж таки існували його дружина і син, яких він відвідував, дбав частіше і більше, ніж того вимагалося і ніж того хотіла б я. Та був ще й інший світ – чуттєвий, шалений, безмежний і солодкий, де ми з Павлом однаково добре чулися і втратити який боялися.

– Поки тебе не було, я взяла почитати кілька книжок, – моя мати.

– Щось цікаве? – питаю, аби підтримати розмову.

Наші смаки ніколи не збігалися. Те, що вона читала, насправді мене не цікавило. Але я мусила проявити хоч краплину ввічливості, бо ж мати доглядала моє помешкання, поки ми з Павлом їздили на відпочинок.

– Не знаю. Ще не читала. Узяла те, що лежало біля ліжка.

Жодного натяку на ніяковість чи жаль. Мати безсоромно позгрібала всі до однієї книжки, які я паралельно, залежно від настрою та емоційного стану, читала.

– Мам!.. – мені бракувало слів.

– Мені цікаво, чим ти живеш, врешті-решт я твоя мати, я маю право це знати, – вправно відвойовувала вона свої позиції.

І завжди робила це так упевнено і безапеляційно, що нам із батьком і на думку ніколи б не спало з нею сперечатися.

– Могла б мене про це спитати віч-на-віч, – усе ж таки пробую відвоювати своє право на приватність.

– У тебе ж ніколи немає часу. Ти завжди зайнята, працюєш, – говорить те, що найлегше.

Оця простота, ця впевненість, з якою проголошує речі, яких не існує, а якщо й існують, то тільки в її уяві, мене обеззброює і відбирає дар мови.

– Мамо, але ж ти ніколи не намагалася мене почути. Ти навіть не годна дослухати до кінця те, чим із тобою ділюся, якщо, звичайно, це не чергова плітка про котрусь знайому чи знайомого! – запізнілі аргументи.

– Про що ти? – здивовано.

– Ет, – махаю рукою, бо розумію: у мене жодних шансів.

Сьогодні нічим не краще і не гірше, ніж учора. З якого дива мати повинна змінити свою думку, яку так дбайливо плекала більшу частину свого життя?

– І ще я подивилася фільм «Кармен».

– Вінсенте Аранди?

Мовчить.

– Той, що отримав премію «Гойя»? – намагаюся уточнити.

– Не знаю. Той, що стояв у тебе на полиці.

– І що? Сподобався?

Цей фільм я дивилася із завмиранням серця кілька разів. Жінка, з якою ніхто не міг зрівнятися, жінка, народжена, аби підкорювати. Чоловік, готовий на все заради жінки. Пас Вега в головній ролі.

– Курва – вона завжди курва, – мелодійно, влучно, лаконічно.

– Мам, але ж це шість номінацій на премію «Гойя»! – не стримуюся, підвищую голос.

– То й що?

– Але ж це екранізація на весь світ відомої новели Проспера Меріме! – Думки плутаються, пхаються одна наперед одної, і я не вмію відшукати слів, аби властиво обуритися таким однобоким баченням.

Чомусь стає боляче. Не за світове кіно, не за премію «Гойя», не за Проспера Меріме і навіть не за Пас Вегу, бо вони тут ні до чого. Чомусь болить за себе. Болить за почуття, яких не знала, але яким у глибині душі заздрила.

Кожен залишається при своєму.

Повертатися до праці не хочеться. З кожним днем робота стає викликом, тортурою. Не так сама праця, як атмосфера в колективі. Він у нас невеликий – лише одинадцять людей. Усе, що відбувається, мов на долоні, немов на сцені.

Та ще з якогось дива до нас віднедавна внадилася ходити дружина шефа. Так, звісно, кожен має право на дружину і на те, аби вона приходила на роботу. Та краще б ходила на свою. Вона такої не мала, бо зовсім недавно він прийняв рішення, що годі. Годі працювати його другій половинці! На те він і чоловік, аби забезпечити та прогодувати сім’ю. Погоджуюся. Це також його право.

Було сумно дивитися на жінку, яка в один момент залишилася ні з чим. Ще вчора вона була дружиною, матір’ю, викладачем університету, рівноправним членом родини, суспільства. А сьогодні безробітна. Не так-то легко наші люди, яких совєцька власть навчила працювати, дають собі раду з вільним часом, якого раптом виявляється забагато.

Це тільки працюючи за графіком чи розкладом, нарікаючи на ту ж таки роботу і свого таки шефа, можна дивуватися й заздрити закордонним безробітним, яким ще й виплачують соціальну допомогу у цілком пристойному розмірі. Бо не доведи Господи нашим людям лишитися без праці. І не має значення – зі згоди чоловіка, чи з власного бажання, чи з необхідності. Не має значення, що він, твій чоловік, і справді справно забезпечує тебе й сім’ю. Ні, не в тому річ.

Аби це зрозуміти, потрібно бачити її очі. Великі, блакитні, криво підмальовані синім олівцем. Тремтіла рука, вимкнули в районі світло, поспішала? Зі свого раю? Чи пекла? У тих очах, як і в її душі, – геть усе: радість, що чоловік нарешті заробляє достатньо грошей; гордість за свій вибір, бо від якогось часу почала було шкодувати, що так легко віддалася саме йому. У тих двох блакитних озерах – щем за дітьми, які повиростали і не потребують її пильної опіки, жаль за колишніми співробітниками, подругами, студентами, страх перед невідомим і самотністю.

Вона й не знала, що така одинока, нікому не цікава.