Богдан Вікторович Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

години товк своїм міцним широким дзьобом окраєць хліба. При цьому поважний птах не звертав жодної уваги на кімнату та господаря, що, сидячи за столом і поклавши голову на витягнуту руку, спостерігав за цим дійством. Обом, зрештою, було байдуже… Тільки Себастян подумки зауважив, що такої ненажерливості він не спостерігав уже давно. Справді, ворон відривав іноді такі шматки, що, незважаючи на всі зусилля, ніяк не міг стулити дзьоба.

Ще за чверть години значна частина окрайця зникла у його ненаситному волові. Тоді вперше за цей час птах звів голову і пильно, крізь розчинене вікно, вдивився в кімнату. Раптом він поважними кроками перейшов з підвіконня на стіл і попрямував до келиха з вином.

— Що за чортівня? — вилаявся господар, зводячи голову. Проте пернатий гість і далі поводився так, наче був невидимкою: витягнув шию і занурив дзьоб у вино. Птах неквапно пив, відкидаючи назад свою велику голову і закриваючи від задоволення банькаті очі. Коли вина вже лишилося стільки, що дістати було годі, він, невдоволено крекочучи, повернувся до незавершеної трапези.

— Бісів птах… Якщо я тільки не спав, — промовив Себастян, заглядаючи до келиха, в якому зосталося не більше ковтка.

Ворон, між тим, здавалося, зовсім наситився і заходився чистити дзьобом своє блискуче пір’я. Однак раптовий вигук з вулиці змусив його стрепенутися і завмерти, дослухаючись до нього водночас із Себастяном.

— Пане поете! — почувся молодечий голос. — Пане поете, вигляніть-но!

Господар потягнувся до вікна і нетерплячим рухом зігнав звідти птаха. Той розправив свої великі крила і, щось на прощання каркнувши, вилетів у вікно.

Унизу, на вулиці, задерши догори голову, стояв лакей бургомістра.

— Агов, хлопче! — гукнув йому Себастян. — Заходь до господи.

Мартин — то був він — рушив до під’їзду. На сходах вони зустрілися, і поет нетерпляче вхопив хлопця за плечі.

— Дізнався? Кажи!

— Дізнався, пане, дізнався, — відповів той, — але не трясіть так, бо душа в мене одна…

— Добре, але не барися, кажи.

Мартин перевів подих і діловито промовив:

— Ця пані Даманська, за чиїм екіпажем я біг уночі мов скажений, живе в передмісті, у невеликому маєтку поблизу Лисої Гори. Ух!..

— Пані Даманська? — кисло перепитав Себастян. — То вона заміжня?

— За паном Даманським, — співчутливо відповів хлопець, — але, пане…

Мартин чомусь знітився.

— Що?

— Пане, я назад біг швидше, ніж за каретою, хоч, здавалось, уже нікого не наздоганяв.

— Наздоганяли тебе? — криво усміхнувся Себастян.

— Ні… Ви не повірите, але вона раптом на мене так глянула, що від того погляду ноги самі мене понесли геть подалі від маєтку.

— Чого ж ти на очі ліз?

— Та де! Святим Мартином присягаюся, сховався, як пропав…

Себастян на мить замислився. Погляд його блукав по старих дерев’яних сходах, на яких він ледь не скрутив собі в’язи, коли біг назустріч лакею. Утім, така зосереджена заглибленість тривала лише мить, не більше. За ту мить наш герой усе зважив, оцінив і прийняв рішення. Обличчя його посвітлішало і навіть здалося безтурботним.

— І хто ж цей пан Даманський? — запитав він у Мартина, який саме впорядковував нову ліврею.

— Гм, — задумався Мартин, — здається, лавник… Чи то пак, ні… Начальник міської сторожі, от хто!

— Ах, чорти та пекло, — зморщивши чоло, сказав Себастян, — той самий Даманський… Так-так… Овва, Мартине, який ти чепурун!

— Так, пане, все завдяки вашим віршам, — щиро зрадів хлопець.

— А Даманського — під три чорти! Ходімо, Мартине, я пригощу тебе вином, а ти ще раз мені все розкажеш…

— Охоче, пане…

— Облиш, не такий я вже й пан, тільки того й маю, що трохи блакитної крові в жилах… А що, кажеш, пані Даманська?.. Поглядом тебе обпекла? Ха-ха… І мене також, тільки мені не тікати хотілося, а навпаки…

Вони поволі підіймалися під монотонне рипіння східців.

— Завваж, Мартине, сходи трухляві, — почулося десь ізгори.

Відьмою була пані Даманська, от у чому річ! Сердешний Мартин нізащо б не повірив у її портрет, описаний нами вище…

Двійко відьомських очей ще довго ввижались йому в благословенну пору доби, отруюючи тим самим усі солодощі сну.

У той пам’ятний для всіх вечір Катерина Даманська зовсім не відчувала втоми. Вона знала, що, вибиваючись із сил, за каретою біжить лакей бургомістра. І знала, чому… Її це неабияк тішило, рівно як і спогад про того палкого поета, чиї вірші вона тепер з усмішкою повторювала.

Поряд сопів, схиливши голову на груди і вряди-годи дриґаючись її чоловік, добре знаний усім волоцюгам і п’яницям Львова завдяки тому, яку роботу виконував у магістраті. Випари вина, вириваючись з його ніздрів і рота, робили повітря всередині карети нестерпним. Через це пані Даманська мусила щоразу після кількох його могутніх видихів прочиняти дверцята, висовуючи назовні свій гарненький носик.

Карета спинилась біля воріт помістя, чекаючи, доки заспаний сторож прочалапає темною алеєю і впустить господарів. Мартин тим часом чекав того ж таки, причаївшись за розкішним кущем жасмину, який так любила господиня. Маленька гілочка ледь-ледь тріснула, і звук той з такої відстані не почула б жодна жива істота… Але слуху пані Даманської він не уник.

«Шляк би тебе трафив, — подумки мовила вона, — вже ліпше б зовсім не ховався…»

Мартину в ту ж мить стало так кепсько, що, аби не зомліти, він вчепився зубами в гілку. Опам’ятавшись, Катерина вирішила бути обережнішою з побажаннями і повільно провела біля чола руками, наче виганяючи злість назовні. Мартин полегшено зітхнув, лишивши на гладенькій гілці невидимі сліди. Катерина, перехилившись через сплячого чоловіка, відчинила дверцята з його боку. Шовкова накидка тихо сповзла з її плечей і безшумно вкрила чоботи начальника міської сторожі. Над його сплячою тушею виникли воістину божественне видіння: стрункий і граційний стан несподівано вигнувся з-під хвилі довгого волосся і звабливо окреслив неслухняні груди, що й собі рвалися з полону.

Катерина виглянула з карети і рисячими очима сяйнула в той бік, де зачаївся Мартин. Останній похолов з остраху, бо ті очі втупилися прямісінько в нього. «Побачила», — обірвалося всередині у хлопця.

— Ану, геть з мого жасмину, — якомога лагідніше прошепотіла пані Даманська.

Однак на Мартина це подіяло, як укол розпеченою голкою. Безжально топчучи клятий кущ, він зірвався з місця, і за мить навіть чистокровний арабський скакун не ризикнув би позмагатися з ним у швидкості.

— О, moja droga…[1] — почула поруч Катерина п’яне мимрення.

— А бодай тобі… — жінка вчасно зупинилася і, вирвавшись з його п’яних обіймів, тихо, але твердо промовила, різко змахнувши рукою:

— Іди геть!

Начальник міської сторожі Єжи Даманський, протаранивши своїм огрядним задом делікатні крихкі дверцята, вилетів