Люсі Мод Монтгомері - Енн із Ейвонлі

не хоче таких нововведень у нас. Отож, пані Лінд вагається, і тільки успіх може остаточно виправдати нашу Спілку в її очах. Прісцилла хоче написати до наступних зборів доповідь, і я впевнена, що їй це вдасться найкраще, бо в неї тітка чудова письменниця, а вона безсумнівно успадкувала її талант. Ох, який незабутній трепет мене охопив, коли я дізналася, що пані Шарлотта Морган — Прісциллина тітка! Це так дивовижно — мати подругу, чия тітка написала «Дні на узліссі» і «Трояндовий сад».

— А де живе пані Морган?

— У Торонто. Прісцилла каже, що наступного літа вона збирається приїхати на наш острів і тоді, можливо, її вдасться вмовити зустрітися з нами. Звучить надто прекрасно, щоб бути правдою, але так утішно мріяти про це, коли вкладаєшся спати.

Спілку вдосконалення Ейвонлі зрештою було створено. Гілберт Блайт став її головою, Фред Райт — його заступником, Енн Ширлі — секретарем, а Діана Баррі — скарбником. «Вдосконалювачі», як їх негайно охрестили, мали збиратися щодва тижні в домі когось із членів товариства. Мусили вони визнати, що до наступного року значних успіхів досягти їм не вдасться; утім, жваво почали обговорювати чергову літню кампанію, складати плани й висловлювати думки, читати й писати доповіді і, як називала це Енн, «виховувати громадський дух односельців».

Траплялися, звісно, і несхвальні відгуки на їхню адресу, і добряча порція кпинів, що пекли найгострішою образою. Подейкували, буцім пан Елайша Райт казав, що значно більше їм пасувала б назва «Клуб залицяльників», а дружина пана Гайрема Слоуна запевняла, що ці «вдосконалювачі» напевне переорють землю обабіч усіх доріг і засадять її геранями. Пан Леві Болтер застерігав сусідів — вони, мовляв, вимагатимуть, щоб усі позносили свої будинки, а натомість звели нові, згідно із планом, який схвалить їхнє товариство. Пан Джеймс Спенсер питав, чи не будуть вони такі ласкаві трошки понизити пагорб, на якому стоїть церква. Ібен Райт повідомив Енн, що дуже просить «вдосконалювачів» умовити старого Джошуа Слоуна частіше стригти бакенбарди. Пан Лоренс Белл заявив, що клуню на їхню вимогу побілить, та вішати мереживні фіранки у вікнах скотарні рішуче відмовляється, а пан Мейджер Спенсер запитав Кліфтона Слоуна, одного із членів спілки, який привіз молоко на сироварню в Кармоді, чи правда, наче до наступного літа всі молочні відра мають бути розмальовані вручну, а накривати їх треба буде конче вишиваними серветками.

Та попри це — а може, і завдяки цьому, бо така вже людська натура, — члени спілки рішуче заповзялися втілити в життя те єдине вдосконалення, котре можливо було завершити до кінця осені. На других зборах, у вітальні в домі Баррі, Олівер Слоун запропонував почати збирати гроші на ремонт і пофарбування будівлі ейвонлійського клубу; його підтримала Джулія Белл, яку, втім, мучило прикре відчуття, що так не личить робити дамі. Гілберт виніс пропозицію на голосування, її підтримали одноголосно, і Енн урочисто записала це в протокол. Далі належало обрати комітет, і Герті Пай, щоб тільки не дати Джулії Белл здобути всі лаври, висунула на посаду голови означеного комітету кандидатуру панни Джейн Ендрюс. Цю пропозицію також було належним чином підтримано й проголосовано, після чого Джейн віддячила Герті за ласку, призначивши її членом комітету, разом із Гілбертом, Енн, Діаною та Фредом Райтом. На закритому засіданні комітету відбувся розподіл обов’язків щодо збору коштів: Енн і Діана взяли на себе ньюбридзьку дорогу, Гілберт і Фред — вайтсендзьку, а Джейн і Герті — ту, що вела на Кармоді.

— Це тому, що там живуть усі Паї, — пояснив Гілберт, коли вони з Енн верталися додому крізь Ліс Привидів, — а жодне з них не віддасть ані цента, коли тільки про це не попросить хтось із їхніх родичів.

Наступної суботи Енн та Діана взялися до справи. Збір коштів вони розпочали з кінця вулиці, постукавши спершу до «панянок Ендрюс».

— Якщо Кетрін буде сама — хтозна, може, ми щось і отримаємо, — сказала Діана, — але тільки не тоді, коли застанемо Елізу.

Проте Елізу вони таки застали — ще бундючнішу, ніж зазвичай. Панна Еліза належала до тих людей, у чиїй присутності життя неминуче починало здаватися падолом сліз, а будь-яка найменша усмішка — марною та непристойною витратою нервової енергії. «Панянки Ендрюс» дівували вже понад п’ятдесят років, і ніхто не мав сумніву, що панянками вони лишаться аж до кінця свого земного шляху. Кетрін, згідно із чутками, ще не втратила надії, Еліза ж, песимістка від народження, ніколи й не сподівалася вийти заміж. Жили вони в маленькому коричневому будиночку, на сонячному боці, коло букового лісу Марка Ендрюса. Еліза повсякчас нарікала, що влітку там нестерпно гаряче, а Кетрін тішилася, що взимку їм не холодно й затишно.

Еліза шила ковдру із клаптиків — не тому, що вона була їй потрібна, лиш на знак протесту проти легковажних мережив, які виплітала собі Кетрін. Дівчата виклали мету свого візиту. Еліза слухала, невдоволено насупивши брови, а Кетрін — ласкаво всміхаючись. Насправді, завваживши суворий погляд сестри, вона щосили намагалася тамувати усмішку під виразом провинного зніяковіння, та вже наступної миті лице її знов осявав привітний вогник.

— Якби я мала зайві гроші, — сердито мовила Еліза, — то спалила б їх, напевне, та й хоч потішилася б доброму вогнищу. А на цей ваш клуб не дам ні цента. З нього й користі нема — туди молодь бігає хіба залицятися тоді, коли їм давно пора вже спати.

— Елізо, таж молодь мусить розважатися, — заперечила Кетрін.

— Я не згодна. Ми з тобою, Кетрін, не вешталися в юності по клубах. Цей світ щодня дедалі гіршає.

— А я думаю, він кращає, — твердо проказала Кетрін.

— Ти думаєш, — зі щонайглибшою зневагою процідила Еліза. — Хай що ти думаєш, Кетрін Ендрюс, це байдуже — факт лишається фактом.

— Елізо, я завжди намагаюся бачити в житті світлий бік.

— Немає в ньому світлого боку.

— Авжеж є! — вигукнула Енн, нездатна мовчки стерпіти такої єресі. — Панно Ендрюс, у житті так багато світлих боків! Воно дивовижне!

— У моєму віці ти не будеш про нього такої високої думки, — кисло відрубала панна Еліза, — та й поліпшувати все довкруж не будеш так завзято. Як почувається твоя матінка, Діано? Так постаріла віднедавна, і вигляд має кепський, Господи! Енн, а чи довго лишилося Маріллі до повної сліпоти?

— Лікар вважає, що погіршення вдасться уникнути, коли вона берегтиме очі, — кволо пробурмотіла Енн.

Еліза похитала головою.

— Лікарі завжди таке кажуть, щоб підбадьорити хворого. Я б на її місці дарма не сподівалася. Треба готуватися до найгіршого.

— Та