Люсі Мод Монтгомері - Енн із Ейвонлі

— Таж він сам назвався Джейкобом, — спробувала оборонитися Енн.

— Я так і думала, — мовила пані Доннелл тоном, який виразно засвідчував, що й крихти вдячності не слід чекати від теперішніх розбещених дітей. — Панно Ширлі, у цього хлопця надзвичайно плебейські смаки. Коли він народився, я хотіла назвати його Сен-Клером; це так аристократично, правда? Та чоловік наполіг, що він мусить бути Джейкобом, на честь дядька. Я поступилася, бо дядько Джейкоб був заможним старим холостяком. І що тоді, як ви гадаєте, панно Ширлі? Коли нашому хлопчикові було п’ять років, дядько Джейкоб узяв і одружився, і тепер має трьох власних синів. Чи ви колись бачили таку невдячність? Ми отримали запрошення на весілля — він іще мав нахабство надіслати нам запрошення — і я сказала: е ні, більше ніяких Джейкобів у моєму домі. Відтоді я кличу сина Сен-Клером і наполягаю, щоб саме так його й звали. Хоч батько вперто продовжує кликати його Джейкобом, і сам він з незбагненних причин воліє носити це вульгарне ім’я, та все ж він є і лишиться тільки Сен-Клером. Дуже вас прошу не забувати про це, панно Ширлі. Буду вам щиро вдячна. Я сказала Кларисі-Ельмірі, що це простеньке непорозуміння ми легко владнаємо. Отож, Доннелл — із наголосом на останньому складі — і Сен-Клер. Ви не забудете? Дякую вам.

Пані Доннелл випливла із класу, а Енн замкнула школу й пішла додому. Біля підніжжя пагорба, при Березовім Шляху, вона зустріла Пола Ірвінга. Хлопець простягнув їй букетик тендітних лісових квіток, що їх ейвонлійські дітлахи називали «рисовими лілеями».

— Візьміть, будь ласка, — соромливо мовив Пол, — я зірвав їх на луці пана Райта для вас. Мені здалося, що вони вам сподобаються, а ще, — він підвів на неї великі гарні очі, — ви теж подобаєтеся мені.

— Моє ти серденько, — відповіла Енн, приймаючи запашний дарунок. Слова Пола, мов чарівне заклинання, вмить відігнали від неї втому й розгубленість, а в душі фонтаном заструменіла надія. Березовим Шляхом вона рушила пружно й легко, оповита, мов благословенням, тонким невловним ароматом.

— Ну, як справи? — поцікавилася Марілла.

— Спитайте мене через місяць — хіба тоді я відповім. А зараз не можу… бо й сама не знаю. Ніяк не збагну. Думки в голові такі густі й каламутні, наче хтось перемішав їх ложкою. Сьогодні я певна лише того, що змогла навчити Кліффі Райта, як пишеться літера «А». Досі він і цього не знав. Це ж чудово, правда — коли допомагаєш людській душі робити перший крок стежиною, наприкінці якої чекатимуть Шекспір і Мільтон?

Увечері з добрими новинами завітала пані Лінд. Ця ласкава добродійка пильнувала школярів біля своєї хвіртки й усіх по черзі розпитувала, чи сподобалася їм нова вчителька.

— І всі вони сказали, що ти їм дуже сподобалася, Енн, — всі, окрім Ентоні Пая. Мушу визнати, він заявив, буцім «нічого доброго, така, як усі інші ті дівчиська-вчительки». Це паївська закваска! Але ти не журися.

— Не буду, — тихо відказала Енн, — та я хочу сподобатися і йому теж. Надіюся заслужити його любов терпінням і добротою.

— З тими Паями ніякої певності нема, — застережливо мовила пані Лінд. — Вони, мов сни, часто виявляють у собі геть протилежне. А ця пані Доннелл — то вже Доннеллів вона від мене не дочекається, будьте певні. Її прізвище завжди було тільки Доннелл, а сама вона геть божевільна, от що. Має собі мопса на ім’я Принц, садовить його обідати за стіл разом з усіма — за власну тарілку з китайської порцеляни! Я б на її місці суду Божого страшилася. Томас каже, що сам Доннелл — тямущий і працьовитий чоловік, та жінку він собі взяв без клепки, от що.

Розділ 6

ТАКІ РІЗНІ ПАНОВЕ… І ПАНІ

Вересневий день на пагорбах Острова Принца Едварда: свіжий вітер дме з моря понад піщаними дюнами, ліси й поля розтинає довга в’юнка червона дорога, то огинаючи густий смерековий лісок, то прослизаючи крізь юрбу молодих кленів, уся земля попід якими вкрита великими пухнастими листками папороті, то пірнаючи в долину, де між дерев виблискує струмок, то ніжачись під ясним сонцем між галявин із золотушниками й тьмяно-блакитними айстрами. Повітря тремтить від співу незліченних цвіркунів, маленьких радісних господарів на літніх пагорбах, а дорогою трюхикає лискучий гнідий поні, везучи в бричці двох дівчат, сповнених простої й безцінної радості юності й життя.

— День — мов дарований нам Небесами, правда, Діано? — зітхнула від невимовної насолоди Енн. — У повітрі витають чари! О, Діано, глянь, яка стигло-багряна чаша долини! А як пахне соснова живиця! Це з отієї маленької сонячної галявинки, де пан Ібен Райт спиляв дерева. Справжнє щастя — жити такого дня, а вдихати цей запах — то райське блаженство. Це на дві третини Вордсворт[4] і на одну — Енн Ширлі. Хоч у раю й немає спиляних дерев, але все ж він був би недосконалий, якби в тамтешніх лісах не можна було вдихнути цей запах. Надіюся, там він буде — тільки без смерті. Мабуть, то пахнуть душі дерев — і в раю, вочевидь, теж будуть лише їхні душі.

— У дерев немає душ, — відказала на те практична Діана, — але живиця таки пахне гарно. Я хочу пошити подушку й напхати її глицею. Енн, і ти зроби собі таку.

— Зроблю, напевно, — спатиму на ній. І мені снитиметься, що я дріада чи водяна німфа. Але зараз — як утішно бути Енн Ширлі, ейвонлійською вчителькою, і їхати такою гарною дорогою такого радісного й світлого дня.

— Дорога чудова, звісно, але наше завдання — анітрохи, — зітхнула Діана. — І чого ти тільки надумала збирати тут гроші, Енн? Тут живуть усі ейвонлійські скнари, що неминуче вирішать, ніби ми собі жебраємо. Це найгірша дорога з усіх.

— Тому я й вибрала саме її. Звісно, Гілберт і Фред узялися б за це, якби ми їх попросили. Але, Діано, я відчуваю, що відповідальна за Спілку вдосконалення Ейвонлі, оскільки перша придумала її заснувати, тож і мушу робити всі найневдячніші справи. Пробач, я й тебе тягну за собою, але ти ж не мусиш пояснювати щось тим жаднюгам. Залиш це мені. Пані Лінд би сказала, що я вже їх до смерті забалакаю. А сама вона досі не певна, схвалювати нашу затію чи ні. Часом згадує, що пан і пані Аллан її підтримують, і стає цілком прихильна, а тоді подумає, що першу подібну спілку було засновано в Штатах, і більше