Мігель де Сервантес Сааведра - Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

в лицарських правилах. Але з цього моменту я запасатимуся для вашої милості усілякими висушеними фруктами, пам’ятаючи, що ви — лицар, а для себе (оскільки я ним не є) — чимось суттєвішим.

— Я не кажу, — досадливо скривився Дон Кіхот, — що мандрівні лицарі були зобов’язані харчуватися лише сухими плодами, про які ти торочиш. Хочу тільки зазначити, що це їхня звична їжа, разом із деякими травами, на яких, вони, між іншим, як і я, чудово розумілися.

— Знати трави — то добра річ, — кивнув Санчо. — Гадаю, колись нам можуть стати в пригоді ваші пізнання.

Він спритно розклав свої припаси, й обоє в мирі та злагоді заходилися їсти. Проте довго не розсиджувались, бо сподівалися ще засвітла знайти нічліг. Але дуже швидко сонце остаточно сховалось за небокраєм, а разом із ним згасла надія відпочити в нормальних умовах. Набрівши невдовзі на курені пастухів кіз, мандрівники вирішили переночувати тут. І наскільки прикро було одному, що вони не встигли добратися до якого-небудь селища, настільки вдоволеним почував себе другий, для якого перспектива провести ніч під мерехтливими зорями означала черговий доказ його належності до когорти справжніх лицарів.

Розділ ХІ,

у якому йдеться про пишномовні монологи біля багаття

Прийняли їх доброзичливо. Передусім Санчо, як зумів, влаштував Росінанта і свого віслюка й уже опісля приєднався до гурту. Пастухи — їх було шестеро — саме зняли з вогню казан, у якому парувала варена козлятина, і, примостившись навколо, люб’язно запропонували гостям розділити з ними вечерю. Дон Кіхотові вказали місце на перевернутому догори дном водопійному кориті. Ідальго сів, а Санчо Панса став позаду хазяїна, готуючись підносити тому чашу, зроблену з рога. Побачивши, що вірний зброєносець залишився стояти, Дон Кіхот звернувся до нього:

— Щоб ти ліпше затямив доброчинність мандрівного лицарства, особливо те, що ті, хто йому служить, у будь-який момент можуть здобути загальну повагу й пошану, хочу посадити тебе поруч із собою в товаристві цих добродіїв. Ми будемо їсти з однієї тарелі, а пити з одного кубка, тому що мандрівне лицарство можна порівнювати з коханням: воно робить усіх рівними.

— Красно дякую, — розчулився Санчо, — але якщо я матиму що їсти, з однаковим задоволенням насичуватиму шлунок, хай то буде стоячи і наодинці або ж сидячи в компанії з імператором. Звичайно, найбільше ця справа мені до вподоби вдома, де можна без манірності уминати простий хліб із цибулею, аніж куштувати індичку в гостях, де потрібно старанно пережовувати, пити маленькими ковтками, постійно витирати писок серветкою, не чхати, не сякатися і не робити багато чого іншого, що цілком припустиме на самоті. А отже, сеньйоре, замініть ліпше чимось кориснішим для мене ваші почесті, за які, звичайно, я вельми вдячний та від яких відмовляюся назавжди.

Все ж Дон Кіхот наполіг на своєму і всадовив Санчо поряд.

Годі й казати, що ця абракадабра була малозрозумілою пастухам, які їли мовчки, інколи спантеличено переглядаючись. Коли з м’ясною стравою було покінчено, вони висипали на розстелену овчину купу лісових горіхів і поставили півголови сиру, та такого твердого, ніби він був із вапна. Не залишалося поза їхньою увагою також вино, й наповнена чаша неодноразово обходила коло. Ситно поївши, Дон Кіхот узяв жменю горіхів і, пильно їх розглядаючи, удався до філософських міркувань:

— Щасливі ті епохи й віки, що їх древні називали золотими, і не тому, що тоді золото, яке так цінується у наш залізний вік, діставалося без надмірних зусиль, а тому, що тодішні люди не знали двох слів: твоє і моє.

У ті благочестиві часи все було спільним: землі, води, пасовиська й сади. Але зайвого не брали — тільки справді необхідне. Скрізь панували мир, дружба та взаєморозуміння. Любовні пориви втілювалися так само просто і природно, як виникали: без будь-яких двозначностей. Обман, шахрайство, підступність ніколи не перетиналися з чесністю й відвертістю. Правосуддя було справжнім, а не нинішньою пародією на себе. Ніхто не тиснув на суддів, бо і судити було нікого й ні за що. Юні діви ходили без супроводжуючих, нікого не остерігаючись. Однак із плином часу світ невблаганно змінився на гірше. Тому й заснували орден мандрівних лицарів, щоб захищати молодих дівчат, заступатися за вдовиць, допомагати бідним та сиротам. До цього ордену, браття, належу і я, той, хто від свого імені та від імені мого зброєносця дякує вам за гостинність. Щоправда, сприяти мандрівному лицарю — безпосередній обов’язок кожного, але усвідомлюючи, що ви, і не відаючи про це, все одно надали нам притулок, високо ціную ваш вчинок.

Його вислухали в абсолютній тиші, лише витягнуті обличчя пастухів свідчили про їхнє цілковите здивування. Помовчував і Санчо, інтенсивно лускаючи горіхи та раз у раз навідуючись до міха з вином, який, щоб воно не нагрівалося, був підвішений на гілці дуба.

А ідальго все говорив і говорив, хоча вечеря скінчилася. Зрештою один із пастухів наважився перебити його:

— Аби ви, сеньйоре мандрівний лицарю, справді змогли визнати, що ми вас добре прийняли, дозвольте, щоб наш товариш Антоніо втішив ваш слух піснею. Він малий тямущий, натхненний; а головне — уміє читати й писати, і чудово грає на равелі.[29]

Той, про кого йшлося, юнак приємної зовнішності, років двадцяти двох, не комизився. Всівся на дубовий пеньок, налагодив свій інструмент і приємним голосом виконав ліричну баладу.

Зворушений Дон Кіхот попросив його заспівати ще. Однак тут запротестував Санчо Панса, який немилосердно позіхав, ризикуючи вивихнути щелепу, і якого зовсім не приваблювала перспектива вислуховувати пісні замість довгоочікуваного відпочинку:

— Вашій милості вже час на бокову. Та й ці люди за день стомилися — куди їм співати цілісіньку ніч?

— Розумію тебе, друже, — усміхнувся Дон Кіхот. — Дійсно, спілкування з винним бурдюком радше має бути компенсоване сном, а не музикою.

— Господи, хто про що! — ображено засопів Санчо.

— Не заперечую, — погодився ідальго. — Отож можеш влаштовуватися де завгодно. Мені ж, враховуючи мій рід занять, більше личить не спати. До речі, схоже, слід накласти нову пов’язку, оскільки рана досі болить.

Санчо взявся за перев’язку, але його спинив старший із пастухів, кого інші йменували Педро, який заявив, що зробить її сам. Для початку він зірвав кілька листочків розмарину, якого вдосталь росло поблизу, розжував їх, додав пучку солі, приклав отриману масу до вуха, а потім вміло перев’язав, запевнивши, що все буде гаразд. Надалі так воно і було.

Розділ ХІІ,

у якому починається розповідь про пастушку Марселу