Автор невідомий - Народні казки - Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці

скільки мені треба розуму, стільки маю.

Незабаром довелося їхати через ріку. Як були посеред води, багач зупинив волів і наказує:

— Ти з Розумовичів, то злізай із воза і перейди річку своїм розумом.

— Пане, як мушу злізати, то дозволь хоч рудом пройти поміж воли, — попросив хлопець.

Багач дозволив. Хлопець пройшов уперед, вийняв з ярма занізку, сів на вола і каже:

— Бувайте здорові, пане. Дякую за вола.

Багач почав просити:

— Хлопче, як я переїду ріку з одним волом? Я лише пожартував з тобою. Вернися, разом поїдемо. Переночуєш у мене, та й гостина буде.

Повернувся хлопець, запріг вола, і далі рушили. Дома жінка багача нагодувала, а хлопцеві постелила на припічку і голодного спати залишила.

Уночі багачеві не спалося.

— Хлопче, — каже він, — ти не вечеряв і, може, дуже голоден?

— Не вечеряв, — відповідає хлопець. — Та з розумом голоден не буду.

Подрімав багач, а далі питає:

— Хто в Розумовичах тепер староста?

— Був пан Постоловський, — каже хлопець. — А тепер скинули його з тої служби і вибрали пана Чоботовського. Та й помічників йому дали — пана Хлібовського та пана Гусаковського.

Про таких панів багач не чув, але похвалився:

— Панів Хлібовського та Гусаковського я добре знаю. То були мої перші друзі.

— Перейшли ваші перші друзі пан Хлібовський та пан Гусаковський у село Торбонці, — розповідає хлопець. — А на їх місце пана Постоловського поставили.

Багач пригадував, що то за пан Постоловський. Та так і не пригадав, заспав.

Вранці прокинувся, а хлопця із села Розумовичів нема. Пропали з хлопцем і чоботи, які хотів багач на Великдень взути.

— Понесеш, жінко, сама паску та печеного гусака святити, бо нема моїх чобіт, — каже багач.

Пішла жінка паску і печеного гусака витягати, а в печі тільки латані постоли.

— Бодай би його громи вбили, — вилаяла хлопця. — Говорив нам про панів Постоловського, Чоботовського, Хлібовського, Гусаковського та про село Торбонці, а ми й не доміркувалися.

А багач буркнув:

— Правду казав, що він з Розумовичів.

Бричка з того світу

В одному селі жили два сусіди. Один був багачем, а в другого злидні з бідою подружилися — з хати не вилазять…

От якось на переднівку в бідного не зосталося й пучки борошна. Голодні діти плачуть, їсти просять, хоч бери та вішайся.

Пішов бідний до багатого. А той сидить під грушею в садку і смажене порося з начинкою смакує.

— Позич, сусіде, мірку зерна до нового, — поклонився бідний у ноги багачеві.

Багач зиркнув на бідного, облизав масні пальці, та й відповідає:

— Хіба погодишся на те, що я скажу, тоді, може, й дам.

А в ті часи панував закон: лихвар мав право зробити зі своїм боржником що завгодно.

— Гаразд, — дав згоду бідний.

Багач посміхнувся.

— Ні, не скажу сьогодні. Скажу тобі завтра.

Дав сусідові зерна, а сам знову сів за порося. Другого дня уранці прийшов бідний за словом.

— Лізь у мішок, — наказав багач.

Мусив лізти бідний у мішок. Багач його зав’язав, завдав собі на плечі та й поніс до річки. Хоч дорога туди й недалека, гладкий багачисько швидко натомився.

«Сам не донесу, — подумав собі. — Піду до кума, най підсобить».

І залишив ношу при дорозі.

Сидить бідний у мішку, коли чує — щось торохтить шляхом. Він почав кричати:

— Ой-ой, людкове добрі! Не вмію ні писати, ні читати, а мене хочуть воєводою обрати!

А з міста їхав сам війт — добрими кіньми й новенькою бричкою.

Почув із мішка голос і зупинив коней:

— Що ти там верзеш?

Бідний своє:

— Не вмію ні писати, ні читати, а мене хочуть воєводою обрати!

«Гм, — думає війт, — такого й світ не бачив, аби якийсь там голодранець став раптом воєводою! Ні, цього не допущу!»

Викотився із брички і, сопучи, підбіг до мішка.

— Ану повтори ще раз, що ти говорив.

— Та я кажу, пане: хто посидить у мішку до вечора, той буде воєводою. Такий наказ від цісаря прийшов.

— Стривай-но, любий, — змінив голос війт. — Чи нам не помінятися з тобою місцями? Ти ж у державних справах нічого не тямиш. А я тобі ще й сто червінців дам.

— Це можна, пане, — погодився бідний. — Розв’язуйте хутчіш, аби хтось не побачив.

Війт і розв’язав, а щоб бідняк не передумав, мерщій вліз у мішок. Бідний забрав червінці, зав’язав міцно війта і каже:

— Тепер, пане, сидіть собі тихенько і ждіть, доки вас у воєводське крісло посадять!..

А сам сів у бричку і покотився до міста.

Коли це багач веде свого кума. Взяли мішок і понесли до річки.

— Щось наче важчий став, — крекче багач, дивується.

А війт — анічичирк, боїться, щоб обман не виявився. Доволокли мішок до річки, розгойдали і кинули у воду.

— Ну, слава Богу, на одного жебрака в селі стало менше! — зареготів багач. — Заберу його садибу.

І подалися до корчми.

Чи довго, а чи коротко вони там були, досить що вийшли, обійнявшись, коли сонце заходило. Бачать, їде бричка. Та хто на бричці? Бідний! Але його і не впізнати. Нова свитина, чоботи добрячі, шапка смушева набакир. Очі витріщили з дива:

— А ти звідки взявся?

— З того світу їду! — і не моргнув бідний. — Святі коней з бричкою мені подарували, одягли й нагодували, ще й гостинців дітям, як бачите, наклали.

Багачі перезирнулись.

— Чекай-но, сусіде, — каже багач бідному. — А вони усіх там обдаровують?..

— Ого, ще й не так! — засміявся бідний. — Баба Оришка, що її учора поховали, десь там позаду цілий віз золота везе!

— А як туди дорогу знайти? — аж затрусилися обидва багачі.

– Ідіть тією самою дорогою, якою ви послали мене. Тільки не баріться, а то все до крихти інші розхапають.

Бідний голосно вйокнув і залишив п’яних посеред дороги.

Багачі постояли хвилину на місці, а потому один перед одним метнулися до річки.

— Лізь, куме, перший, — каже багач, — бо ти вмієш плавати.

Кум роздягнувся і поліз у воду. Відійшов трохи від берега, попав на глибінь і почав молитися. Але зрозумів, що непереливки, та як закричить:

— Куме, мені вже амінь!

А багачеві почулося, що той вигукнув: «Куме, є вже кінь!» — та й собі кричить:

— Держи його міцно, я тобі зараз допоможу!..

Шубовснув у воду — тільки за ним забулькотіло… А бідний з того часу зажив собі по-людськи.

Я, правда, там не був, лише чував усе це від старих людей.

Як Іван обдурював багатіїв

Жив на Буковині дуже мудрий селянин Іван, який блукав селами — карав зло й робив