Ольга Кобилянська - Valse melancolique (Меланхолійний вальс)

Місяць світив і освічував цілу стіну кімнати і місце, де вона сиділа...

Скінчивши грати, зложила по хвилі руки на фортеп'ян – саме де ноти кладуться, і опустила на них голову.

Мертва тишина...

А однак я відчула, що в її душі відогрався цілий вальс, що його лиш скінчила, і що не може позбутися вражень його... Ті болючі гами й неспокійне глядання в низьких тонах...

Я боялася перебивати тишину.

Але се й не була звичайна тишина.

Була тишина, повна напруження й здавленого горя, з неї почало щось творитися й приймати форми зловіщих тіней.

Нараз підняла голову й почала знов те саме грати...

Легкий, граціозний початок, а відтак другу частину.

Грала майже завзято, мовби боролася з чимсь із усієї сили, але закінчила знов посередині перерваним смутком.

Притиснула розпростерті пальці до висків і відітхнула. Тепер я сама перервала вже мовчанку.

— Се вальс, Софіє? — спитала несміливо.

— Вальс.

— Гарний...

— Так! Се Valse mélancolique.

— Чия композиція?

— Моя.

— Маєш у нотах?

— Ні, в душі...

І замовкла.

Я хотіла ще спитатися, на якім мотиві скомпонувала його, але ніяк не могла відважитися. Тон, в якім сказала: "Ні, в душі", — усунув собі заздалегідь усі допити.

Коли замовкала, говорила дальше в мовчанці душею.

Кожний рух, погляд і усміх набирали в неї зараз смислу і ставали продовженням внутрішнього життя, хоч не орудувала ними непотрібно й над міру. Здавалося, незвичайна сила була втиснена в класичну форму незворушимого спокою, — і тому пригадувала собою тим класичних істот, повних викінченої краси в формі й рухах, коли тим часом думками була наскрізь новітня.

* * *

Одного разу чулася я дуже нещасливою.

Години конверзації англійської мови ставали для мене чимраз прикріші. Молодий професор відвідував німочку й дома, і хоч я не могла йому в поведенні супроти мене закинути нещирості, вже сама та обставина, що бував у неї, чинила мене дуже нещасливою.

Мені відходила охота розмовляти на тих годинах, і ціла моя конверзація складалася з коротких відповідей, як хто звертався з питаннями до мене. Життя ставало незносиме, бо ж я виразно відчувала, що полюбила його...

Ганни не було дома, я кинулася на софу, заграбавши лице в подушку, і плакала.

Не знаю, як довго плакала я, але нараз зачула, що хтось потряс мною в плечах сильно, а відтак роздався наді мною голос Софії:

— Жінко!

Я підвелася.

Вона стояла передо мною, висока, спокійна, і гляділа на мене своїми великими смутними очима...

— Чого плачеш?

Я оповіла їй цілу історію.

Вона підсунула високо брови й спитала:

— Та ти тому плачеш?

— Чи ж сього не досить, щоб гинути з жалю? — відповіла я.

Вона здвигнула плечима так, як би хотіла сказати: "Ну, для тебе й того доволі", — і не відповіла нічого.

Коли я силувалася здержати сльози і не могла сього відразу вчинити, вона обізвалася:

— Гордість, яку природа кладе нам у душу, повинна ти більше розвивати. Се одинока зброя жінки, якою вона справді може вдержатися на поверхні життя. Будеш колись матір'ю...

— Що значить гордість у порівнянні до любові? — спитала я.

Тоді вона пристрасним рухом сховала лице в долоні й простогнала майже розпучливо:

— Всюди те саме!.. Всюди те саме!.. — Потім піднявшися, спитала: — А що значить пониження себе самої перед негідною людиною? Ти чуєш? — і її очі заіскрилися ненавистю, як тоді, коли довідалася про спровадження молодого техніка на нашу вулицю.

Я відчула сильний жаль в її голосі і, сховавши го лову на її коліна, спитала цілком стиха:

— Ти любила, музико?

— Любила...

І тишина.

— Ти любила, музико!

— Любила...

— Дуже?

— Є рід любові жінок, — обізвалася тремтячим голосом, мовби боялася говорити, — на якій мужчина ніколи не розуміється. Вона для нього заширока, щоби зрозумівся на ній. Таку широку любов, що мала мене вповні розвинути, ні, розцвісти мала мене, віддала я йому. Не від сьогодні до завтра, лиш назавсіди. Кожний рух його був для мене потребою, його вид був мені потребою, голос його був