Павло Архипович Загребельний - Марево

довго, швидко, захлинаючись від обурення, і Олег сказав, що хворий скаржиться на якихось розбійників. Він їздив у Келат з трьома верблюдами, на яких возив продавати сушений урюк, але в горах на нього напали озброєні люди, забрали верблюдів і урюк, наказали і йому їхати за ними, завели в якісь незнайомі місця, і він кілька днів блукав, поки врешті вибрався на шлях, який вів до рідного кишлака. Але його рантом звалила тут вогняна хвороба, яка висушила за два дні весь його бурдюк і призведе до того, що його бідна душа вирветься з тісної клітки тіла й полине в райські сади аллаха.

— Зрозуміло, — зробив висновок професор. — Цей бідолаха не тільки постраждав од грабіжників, що забрали його майно, але й від паразитів, які заразили його тут тифом.

— Тифом? — злякано запитав Олег. — А хіба в нього тиф?

— Очевидно, — хитнув головою професор. — Зараз треба пошукати в приміщенні кліщів.

— Орнітодорус папілліпес, — підказала Елла.

— Що, що? — перепитав Трубачов.

— Елла Михайлівна цілком вірно визначила переносника хвороби, — підтвердив професор. — Це кліщ орнітодорус папілліпес, який звичайно живе в глиняних халупах, в покинутих руїнах, причому може обходитися без їжі понад вісім років. Кліщі ссуть кров коней, ослів, корів, кіз, свиней, шакалів, собак, барсуків, їжаків, тушканчиків, пацюків, мишей, кролів і навіть курей. Збуджувачі зворотного тифу можуть зберігатися в тілі кліща біля тринадцяти років. Коли такий кліщ кусає людину, він разом з слиною передає в кров людини спірохети — збудники кліщового зворотного тифу. Кусає він без болі, непомітно, і тому людина ніколи не дізнається, чому через 5-12 днів у неї раптом починаються приступи, під час яких температура піднімається до сорока градусів. Від одного хворого тиф швидко переходить до другого, потім до третього — і от вже цілий район охоплений полум'ям епідемії. Уявіть собі, наскільки це жахлива річ для людей, які ніколи в житті не бачили лікаря, не мають ніякого уявлення, що таке ліки, дезинфекція, карантин.

— Так, це справді жахливо, — тихо промовив Олег.

Елла й Григорій Микитович почали шукати кліщів.

Кліщі дійсно були. Григорій Микитович знайшов їх навіть під кошмою у хворого.

— Що ж, — зробив висновок професор, — хворого треба вимити, переодягнути й забрати з собою.

Вже стемніло, коли машина рушила далі. Хворий лежав у будці на полотняних ношах, його осла Монгані прогнала в тому ж напрямку, в якому їхали вони самі, і бідна тварина сумовито попленталась через безмежні піски, сподіваючись десь на їх краю зустріти свого хазяїна.

Всі мовчали. У кожного було непривітно й тривожно на душі. Епідемія перестала бути лише предметом розмов. Вона вже доторкнулася до них своїми пекучими пожадливими руками і тепер затягуватиме їх все далі її далі, посилаючи їм нові жертви.

Темрява розступалася перед гострими лезами променів автомобільних фар, ще щільніше змикаючись позад машини. Тому ніхто в будці одразу нічого не зрозумів, коли раптом позаду машини чорний морок здригнувся, затремтів, заструменів невеличким, несміливим вогником, а через кілька хвилин запалахкотів сильним, пожадливим полум'ям.

— Горить кибитка? — з подивом промовив Олег.

— Здається, — надміру спокійно відповіла Монгані.

— Але хто її міг підпалити?

— Блискавка, можливо.

— Ну що ви, яка ж тут блискавка?

— В горах зароджується гроза.

Дійсно, далеко праворуч, там, де вдень на межі пісків синіла смуга гір, час од часу щось блимало, але важко було повірити, щоб ці далекі спалахи могли запалити кибитку. Ставало ясно, що Монгані намагається заспокоїти своїх супутників, хоч сама була зовсім не спокійною. Але ж Олег знав трохи більше за своїх товаришів. Нічний візит дервіша, оті таємничі верхівці, що зникли лише з настанням темряви, тепер ця несподівана пожежа. Прикмети були погані. Треба було радитися з Григорієм Микитовичем. Трубачов застукав по кабінці, вимагаючи зупинитися.

— Бачили? — спитав він професора, киваючи на пожежу, що розгорялася все більше й більше.

— Це або ж просто нещастя, або ж хтось хоче нас спровокувати, — задумливо сказав Григорій Микитович. — Треба негайно повернутися туди.

— Ви не зробите цього, професоре, — втрутилася Монгані, — цього не слід робити.

— Чому ви так думаєте? — жваво повернувся до неї Григорій Микитович.

— Тому… тому, що не треба цього робити, — знову повторила Монгані.

— Ну, це не доказ, — засміявся професор. — Треба ж нам подивитися, хто затіяв там цей фейерверк.

Та тут на допомогу Монгані прийшов Кайнаров, який заявив, що в такій темряві йому вже важко вести машину і тому він пропонує зупинитися на ночівлю.

Він мав рацію, бо дійсно в такій темряві майже неможливо було знаходити шлях, якого, власне, тут і не було, його вгадували по одинокому сліду верблюда або коня, по ввіткнутій кимось у піщаний бугор сухій гілці саксаула, по кольоровій ганчірці, прив'язаній на сухому кущикові, і по інших ознаках, помітних лише для досвідченого ока жителя пісків.

Щоправда, до кибитки вони могли б повернутися, тримаючись своїх же слідів, але тривога, яка звучала в голосі Монгані, мабуть, передалася і Трубачову та Еллі, бо вони теж в один голос стали прохати професора зупинитися.

— Гаразд, — здався той, — будемо чекати ранку.

Олег з Кайнаровим розіпнули намет, Елла послала постелі, а професор порався біля хворого. Кайнаров заходився варити шир-чай. Він поставив на вогонь круглий казан з водою і, як вода закипіла, почав сипати туди чай, перець і сіль, лити верблюдяче молоко і класти коров'яче масло. Коли чай був готовий, Кайнаров приніс з машини білі пшеничні коржі-сангаки.

— Після такої вечері, — весело заявив він, — вам два дні не хотітиметься їсти! Тигриний чай — це чай багатирів…

Шир-чай виявився пекучим, мов туркменське сонце. Елла ледве змогла випити свій кухоль, Трубачов попросив Кайнарова долити йому ще, а професор відмовився від чаю зовсім.

— Я вечеряти не хочу, — сказав він. — Посиджу біля хворого. А де це Монгані?

— Вона тільки що була тут, — відповіла Елла.

— Монгані! — покликав Кайнаров. — Чай уже готовий.

— Монгані! Монгані! — гукала й Елла.

Монгані не відгукувалася.

— Це вже недисциплінованість, — пробурмотів професор і пішов до хворого. — Як тільки вона появиться, хай прийде до мене, — наказав він.

Молодь ще деякий час сиділа біля вогнища, стурбоване раптовим зникненням Монгані, але незабаром один по одному — Елла, Кайнаров і Олег — пішли до намету. Через півгодини всі вони вже спали, міцно, без снів, як взагалі сплять молоді безтурботні люди, і лиш тихі сто гони хворого та виття шакалів збуджували нічну тишу над теплими ще пісками.

Їх розбудив голос Монгані, коли ніч, перед тим як впустити на землю перші хвилі світанку, зімкнула над пустинею свої темні обійми так, що здавалося, ніби