Павло Архипович Загребельний - Марево

потяг його під колесо. Трубачов випередив його, стромив свою колоду, але той так зиркнув на перекладача, що Трубачову не залишалося нічого іншого, як одступити вбік.

— Ну-с, — звернувся Григорій Микитович до Кайнарова. — Чому ви стоїте?

— Товаришу професор, — почав той, — вам буде важко… це…

— Мовчати! — знову почервонів Григорій Микитович. — Негайно сідайте за руль і ведіть машину. Одкрили тут профспілкові збори…

Довго ще після цього Трубачов і професор, спотикаючись і падаючи, бігли за машиною, тягнучи за собою важкі соснові колоди. Григорій Микитович не зупинявся перепочити, він навіть не обливався потом, як Олег, тільки очі в нього блищали якимсь неприродно сухим блиском. А коли машина врешті вирвалася на міцний і гладенький, мов паркетна підлога, такир, професор підійшов до машини, вийняв з кишені хусточку, витер білу сагу на губах і хрипко сказав:

— Шановна Монгані…

Монгані подумала, що він хоче вилаяти її за те, що вона насмілилася не послухати його, сперечалася з ним, але професор сказав зовсім інше:

— Я хотів попросити вас, — сказав він, — щоб ви… пробачили мене за те, що я кричав на вас. Так, саме кричав…

— Григор Микитович, — ледве не плачучи, сказала Монгані, — ну що ви? Для чого це? Адже я…

— Ще раз повторюю, що прошу у вас пробачення, — перебив її професор.

— Але ж винна була я!

— Гаразд, гаразд, — пробурмотів професор і сів на своє місце.

І знов потяглася з усіх боків сумна пустиня.

Елла з нудьгою позирала довкола, намагаючись натрапити поглядом хоч на якусь незначну річ, яка б порушила сумну одноманітність пустині. 'Але враз щось привернуло її увагу, вона навіть припала до шибки віконця, щоб краще роздивитись, і, тихо зойкнувши, вхопила Монгані за руку.

— Що трапилося? — запитав Олег.

— Он там… дивіться, — вказала рукою Елла.

Далеко попереду в пісках щось швидко рухалось. Ось воно зовсім зникло, але через хвилину з'явилося на самому гребені високого бархана, і вже можна було розрізнити вершника на темному коні.

— Вершник, — здвигнув плечима Трубачов. — Що ж тут такого? Хтось кудись їде…

— Але там… теж, — вказала Елла вліво.

— Ну ще один. Теж кудись їде, — засміявся Олег.

— А той теж їде? — запитала Елла, вказуючи направо.

Олег змовчав: справа теж був вершник, і кінь під ним вилискував на сонці золотистою мастю. Створювалося враження, ніби вершники охопили машину напівкільцем і намагаються не випустити її з поля свого зору.

— Мені стає чомусь страшно, — призналася Елла Олегові й Монгані.

— О, в пустині можна зустріти багато різних подорожніх, — заспокоїла її фельдшерка.

— Може все-таки сказати Григорію Микитовичу? — хвилювалася Елла.

— Ну для чого ж ми його будемо даремно турбувати, — заперечив їй Трубачов.

— А якщо вони за нами стежать? Може, це якісь бандити?

— Ми їх незабаром наздоженемо і залишимо далеко позаду. Хай тоді стежать, — безтурботно засміявся Олег.

Та наздогнати вершників їм не вдалося. Дорога знову пішла через бархани, тверді такири траплялися все рідше й рідше, машина ледь просувалася вперед. І тому загадкові постаті вершників майже весь час бовваніли на обрії, лише час од часу ховаючись серед барханів, щоб згодом знову з'явитися.

Надвечір вони натрапили на одиноку повстяну кибитку, що стояла на твердому такирі. Жодної травинки, жодного деревця не було навкруги. Худий собака понуро блукав навколо, мабуть, вже давно зневірившись у тому, що йому вдасться знайти щось їстівне. Сумний брунатний ослик стояв біля кибитки, одкопиливши губу і шкірячи великі жовті зуби так, ніби він сміявся і над цим нужденним життям, яке його оточувало, і над самим собою, і над дивними чужинцями, що приїхали сюди невідомо чому й для чого.

Кайнаров зупинив машину і посигналив. Але ніхто не виходив, ніхто не поспішав назустріч гостям, ніхто не цікавився, що за люди прибули на цей закинутий посеред пісків безплідний такир. Професор, Трубачов і Монгані зійшли з машини і попрямували до ветхого помешкання.

— Мир цьому дому, — сказав Трубачов, зупиняючись біля входу і прислухаючись до того, що робиться всередині. Звідти не долинало жодного звуку.

— Чи вдома господар цього благословенного дому? — ще раз спробував Олег дістати якусь відповідь, але знову мовчанка. Тоді він обережно відхилив кошму, що закривала вхід, і зазирнув до кибитки.

— Що там? — стиха запитав його професор.

— Зараз роздивлюся, — відповів Трубачов і раптом вигукнув — Тут людина!

Майже одночасно вони ступили в задушливу пітьму кибитки і побачили, що на кошмі біля давно згаслого вогнища непорушно лежить довге тіло людини. Ледь чутний свист повітря, яке виривалося з грудей людини, говорив про те, що вона не мертва, а спить або ж тяжко хвора. Під протилежною стіною безладно звалені в купу валялися вовняні хурджини, попонка для ослика, невеличкий бурдюк для води, — мабуть, той, що лежав у кибитці, був подорожній або ж власник всього цього нехитрого скарбу.

Трубачов кашлянув, сподіваючись, що чоловік прокинеться, але той все так само посвистував носом і навіть не поворухнувся. Професор знайшов худу коричневу руку й перевірив пульс.

— Ого! — сказав він. — Наш новий знайомий почуває себе дуже зле. Подивіться, будь ласка, Монгані.

Незабаром на такирі запахло ліками. Монгані вміло розклала невеличке вогнище і вже варила бульйон для хворого, а Трубачов сидів біля узголів'я єдиного жителя покинутого кишлака і ждав, коли, дякуючи старанням професора і Елли, до того повернеться свідомість. Нарешті чоловік глибоко втягнув у себе повітря, ворухнув рукою й розплющив очі. Але, побачивши чужих, незнайомих людей, він, мабуть, подумав, що це марення, і знову опустив повіки.

— Ти у себе вдома, добрий чоловіче, — сказав йому Трубачов, — і біля тебе твої друзі.

— Той, кому судилося спати в могилі, — не розплющуючи очей, прошепотів хворий, — не може спати в себе вдома.

— Але одкрий свої очі і ти переконаєшся, що лежиш у своїй кибитці, — знову сказав йому Олег.

— Це не моя кибитка, — відповів хворий.

— Чия ж вона?

— Не знаю. Я їхав у Келат на базар — тут не було нікого; повертався назад — тут теж не було нікого.

Осел, мабуть, почувши голос свого хазяїна, гучно заревів, і бліда посмішка пробігла на устах хворого.

— Мій осел, — прошепотів він і спробував сісти, але це йому не вдалося.

— Скажіть йому, що для нього зараз найголовніше — це спокій, — звернувся до Трубачова професор. — І коли вже він сказав, що двічі ночував тут, то спробуйте дізнатися, коли він проїжджав тут вперше.

Трубачов передав хворому слова професора, і той відповів, що він проїздив тут десятого дня місяця хордада, а повертався назад два дні тому. Він говорив ще щось дуже