Агата Крісті - Вбивство у Східному Експресі

— Нам це скажуть вимикачі, — зауважив Пуаро.

Він перевірив вимикач зверху та біля ліжка. Перший був увімкнений, другий — вимкнений.

— Так, — після певний роздумів промовив Пуаро. — У нас є гіпотеза про першого та другого вбивць, як би їх назвав великий Шекспір. Перший убивця вбиває свою жертву, вимикаючи світло. Другий приходить у темряві, не бачачи, що його справа вже зроблена, і наносить щонайменше два удари. Що ви про це думаєте?

— Прекрасно! — відповів лікар із певним ентузіазмом.

— Ви так вважаєте? — витріщивши очі, запитав Пуаро. — Я здивований. Звучить надто неймовірно.

— Але які ще є пояснення?

— Це саме те запитання, яке я собі задаю. Це випадковість? Чи можливо, ці двоє осіб були між собою в змові?

— Думаю, що так. Деякі з цих ран, як я вже зазначав, дуже слабкі та не мають чіткого зв’язку. Вони не чіткі, наче подряпини. Але є одна, ось вона, — він вказав на рану, — велика, глибока рана. Для цього потрібно мати чималі м’язи.

— Її наніс чоловік, так?

— Більше за все.

— Чи могла це зробити жінка?

— Молода, рішуча, спортивна жінка могла нанести, особливо, якби була емоційно заряджена Але, на мою думку, це малоймовірно.

Пуаро на хвильку замислився. Лікар стривожено запитав: «Ви розумієте, до чого я веду?»

— Звісно. Справа дуже легко пояснюється! Убивцею був чоловік, який має значну силу, правша. Інший убивця — слабка жінка-шульга. А жертва? Що вона робила в цей час? Вона кричала? Чому не боролася? Не захищала себе?

Він заліз рукою під подушку і дістав звідти автоматичний револьвер, який Ретчетт йому показував днем раніше.

— Бачите, він заряджений, — зауважив Пуаро.

Вони оглянули купе. Денний одяг Ретчетта висів поблизу стіни. На невеликому столику поблизу умивальника лежали декілька різноманітних предметів. Серед них були вставні зуби, що знаходилися в склянці з водою. Інша склянка була порожня. Пляшка води, велика колба. Попільничка, в якій був недопалок сигари, декілька обвуглених шматків паперу та два спалених сірника.

Лікар взяв у руку порожню склянку та обнюхав її.

— Це пояснює, чому жертва мовчала, — тихо промовив він.

— Снодійне?

— Так.

Пуаро підняв два сірники та дуже обережно оглянув їх.

— Є якась зачіпка? — запитав лікар із нетерпінням.

— Ці сірники з різних коробок. — відповів Пуаро. — Один плоский, а інший круглий. Бачите?

— Ось цей із тих, які дають у поїзді. У паперових обгортках.

Пуаро оглянув одяг Ретчетта. Діставши звідти коробок, він порівняв його вміст зі спаленими сірниками.

— Круглий сірник належить містерові Ретчетту. — сказав Пуаро. — Давайте оглянемо коробок, чи були там також плоскі сірники.

Детальний огляд не виявив подібності. Очі Пуаро пробіглися знову по купе. Від його гострого та ясного зору, як у птаха, не вислизне жодна деталь.

Із незначним вигуком він нахилився та підняв щось із підлоги. Це був батистовий носовичок, дуже вишуканий. У кутку була вишита велика літера Н.

— Жіночий носовичок, — сказав лікар. — Наш товариш начальник потягу був цілком правий. У цьому брала участь жінка.

— І найімовірніше, вона залишила свій носовичок тут! — відповів Пуаро. Це трапляється лише у книгах або фільмах — і щоб полегшити нам справу, на носовичку є ініціал.

— Як нам пощастило! — вигукнув лікар.

— Хіба ні? — запитав Пуаро.

Щось здивувало лікаря в тоні детектива, проте перед тим, як він устиг задати питання, Пуаро знову нахилився до підлоги. Цього разу він дістав йоржик для чистки трубки.

— Напевне, це власність містера Ретчетта? — припустив лікар.

— У одязі немає жодної трубки, тютюну та мішечка для нього теж немає.

— Тоді це доказ.

— Ох! Звісно. І знову залишили важливий доказ. Зауважте, доказ, який видає чоловіка. Тут таких доказів є чимало. До речі, що ви зробили із знаряддям убивства?

— Ніякого сліду зброї не було. Вбивця, напевне, забрав її з собою.

— Зрозуміло, чому, — задумався Пуаро.

— Ага! — лікар делікатно оглянув кишені піжами небіжчика. — Я знайшов ось це! Розчепивши ґудзики, я дістав його із задньої кишені.

Він витягнув золотий годинник. Він був розбитий, а стрілки показували чверть по першій.

— Ви бачите? — закричав лікар Константин. — Це точно вказує час смерті. Він збігається із моїми висновками. Я казав, що між дванадцятою та другою ночі, найімовірніше, о першій годині. А ось і підтвердження. Це і є час вчинення злочину.

— Напевно, ви праві. Думаю, що так і є.

Лікар з цікавістю на нього поглянув.

— Вибачте мене, але я вас не зовсім розумію.

— Я й сам себе не розумію — відповів Пуаро. — Я нічого не розумію. І, як бачите, це дуже мене непокоїть.

Він зітхнув та нахилився над маленьким столиком, щоб оглянути обвуглені шматки паперу. «Усе, що мені необхідно — це коробка для жіночих капелюшків», — промимрив Пуаро.

Лікар Константин розгубився й не знав, як відреагувати на цю ремарку. Та Пуаро не дав йому часу — відчинивши двері, він покликав провідника. Він миттю підбіг до детектива.

— Скільки жінок їде у вагоні?

— Одна, дві, три — шість, мсьє. Стара американка, Шведка, молода англійка, графиня Андреній, княгиня Драгомирова та її покоївка.

— Вони всі мають при собі коробки для капелюшків?

— Так, мсьє.

— Тоді принесіть мені, будь ласка, коробку шведки та покоївки княгині. Вони — моя єдина надія. Скажіть їм, що це передбачено митними правилами та вам дуже необхідно.

— Буде зроблено, мсьє. Проте жодна леді зараз не знаходиться в себе в купе.

— Тоді поспішіть.

Провідник вийшов. Повернувшись за деякий час, він приніс дві коробки. Пуаро відкрив коробку покоїки, оглянув та відкинув убік. Згодом він відкрив коробку шведку та висловив своє задоволення. Обережно знявши капелюх, він дістав сітку, на які він лежав.

— Ось що мені потрібно! Близько п’ятнадцяти років тому коробки для капелюшків виготовляли саме такими. Вам потрібно було нанизати капелюшок на цю сітку для кращого транспортування.

Промовляючи ці слова, він дістав дві прикріплені сітки. Згодом він закрив коробки та попросив провідника поставити їх на місце. Коли двері зачинилися, Пуаро повернувся до свого компаньйона.

— Любий лікарю, я не дуже сподіваюся на всіляких експертів. Тут більше йде в хід психологія, а не відбитки пальців