Агата Крісті - Вбивство у Східному Експресі

— Ні, зовсім ні.

— Чому?

— Не можу точно сказати. Він завжди був елегантний і ввічливий. — Зупинившись, він продовжив: — Скажу вам правду. Мені він не подобався і ставився я до нього з недовірою. Думаю, що він був жорстокою та неприємною особою. Також, мушу зазначити, жодних підстав змінити власну думку в мене не було.

— Дякую, містере Мак-Квінн. Ще одне запитання: коли ви востаннє бачили Ретчетта живим?

— Вчора близько… — він замислився — десятої вечора. Я пішов до себе виконувати його наказ.

— Який?

— Про деякі черепки та глиняний антикваріат, який він придбав у Персії. Він хотів пересвідчитися, чи його не ошукали. Вже йшла довга, неприємна тяганина з цього приводу.

— Це було востаннє, коли ви бачили його живим?

— Так.

— Ви знаєте, коли Ретчетт одержав останнього листа з погрозами?

— Вранці того дня, коли ми виїхали з Константинополя.

— І ще одне запитання до вас: у вас були хороші відносини з вашим роботодавцем?

— Я аж увесь покрився мурашками від вашого запитання. Насправді, як кажуть: «Ти для мене ніхто». Загалом, ми з Ретчеттом були в хороших стосунках.

— Добре, містере Мак-Квінн, скажіть мені своє повне ім’я та адресу в Америці.

Мак-Квінн сказав — Гектор ВіллардМак-Квінн і дав свою адресу в Нью-Йорку.

Пуаро сів зручніше й продовжив:

— На даний момент усе. Я буду дуже вдячний, якщо ви будете тримати смерть Ретчетта в таємниці принаймні на невеликий час.

— Його камердинер, Мастерман, повинен знати.

— Думаю, він уже знає, — сухо відповів Пуаро. — Якщо так, то попросіть його припнути язика.

— Це буде нескладно. Він британець і дуже замкнений в собі. У нього стримане ставлення до американців і абсолютно ніякого та представників інших націй.

— Дякую вам, містере Мак-Квінн.

Молодик покинув купе.

— Отже? — підсумував мсьє Бук. — Ви вірите словам цього молодого чоловіка?

— Він виглядає чесним і прямолінійним. У нього немає жодних претензій до роботодавця, і він, напевно, не був посвячений у його справи. Те, що містер Ретчетт не розповідав йому про мої послуги — правда, проте не вважаю це підозрілою обставиною. Сподіваюся, що Ретчетт був джентльменом, який зберігає всі свої особисті рішення присобі.

— Тобто, принаймні одна людина є невинною?

Пуаро поглянув на мсьє Бука з певним докором.

— Я завжди підозрюю кожного аж до останньої хвилини, — сказав він. — З іншого боку, мушу зазначити, що я не бачу в цьому розсудливому, поміркованому Мак-Квінні особу, яка втратила контроль і нанесла своїй жертві дванадцять чи чотирнадцять ножових поранень. Це не вкладається в його образ — ось і усе.

— Ні, — задумливо відповів мсьє Бук. — Це був акт насильства, керований неймовірною, скаженою люттю — що характерно для латиноамериканців. З іншого боку, як уже зазначав начальник поїзду — для жінки.

7

Тіло

Йдучи за лікарем Константином, Пуаро пішов до наступного вагону, в купе, яке займав покійник. Провідник його відкрив своїм власним ключем.

Обоє чоловіків увійшли в купе. Пуаро запитав у свого колеги:

— Що було зміщено вами?

— Нічого. Оглядаючи тіло, я був дуже обережний.

Пуаро оглянув купе. Перше враження, яке воно на нього справило — тут дуже холодно. Вікно було підняте на максимально можливу висоту, а штори були складені. «Брр», — відзначив Пуаро. «Я його не зачиняв», — посміхаючись, відповів лікар. Пуаро ретельно роздивився вікно.

— Ви праві, — підсумував він. Ніхто не міг покинути купе цим шляхом. Можливо, вікно було відчинене для того, щоб змусити нас так подумати; але замет повністю зруйнував його задум.

Він кристально оглянув віконну раму. Діставши в кишені, він дмухнув у бік рами дрібний порошок.

— Жодних відбитків. Це значить, що їх хтось витер. Усе одно, якби там були відбитки, вони нам розповіли б небагато. Вони, більше за все, належали б містерові Ретчетту, камердинеру чи провіднику. У наші часи злочинці не роблять таких помилок. І тому, — він бадьоро додав, — ми можемо закрити вікно. Таке враження, що ми в холодильнику!

Він виконав своє намагання і його увага нарешті була прикута до нерухомого тіла, що лежало на ліжку.

Ретчетт лежав на спині. Його піжама, вкрита іржавими плямами, була розстебнута та відкинута в різні боки.

— Я змушений був оглянути природу цих поранень, — пояснив лікар.

Пуаро нахилився над тілом. Згодом він випростався з незначною гримасою.

— Дуже неприємно, — сказав він. — Хтось мусив стояти тут і наносити удари один за одним. Скільки ран ви нарахували?

— Дванадцять. Одна чи дві зовсім неглибокі — як подряпини. З іншого боку — щонайменше три є смертельно небезпечними.

Щось було надзвичайно цікаве у тоні лікаря для Пуаро. Він кристально на нього подивився. Маленький грек стояв над тілом, задумливо дивлячись на нього.

— Щось вас дивує? — ґречно запитав він. Говоріть, друже. Щось вас зацікавило?

— Ви праві, — відповів інший.

— Що саме?

— Бачите ось ці дві рани — тут і тут, — він показав. — Вони є глибокими. Кожна удар повинен був залишити по собі великі рвані рани. Кожна з них повинна була б призвести до великої втрати крові. Але цього немає.

— І яке у вас є пояснення цьому?

— Що чоловік був мертвий до того, як ці удари були нанесені. Але це виглядає абсурдно.

— Схоже, що так, — задумливо відповів Пуаро. — Можливо, наш убивця вирішив повернутися, щоб перевірити, чи довів він свою справу до кінця та впевнитися в цьому — але це дійсно абсурдно! Щось іще?

— Так, є ще дещо.

— Що саме?

— Бачите ось цю рану — біля правої руки — під плечем. Візьміть цей олівець. Чи зможете ви нанести такий удар?

Пуаро підняв руку.

— Дійсно, — сказав він. — Я бачу. Для правші цей удар був би важким, навіть неможливим. Ви повинні стати позаду, ось так. Але якщо удар наносив шульга…

— Справді, мсьє Пуаро. Цей удар точно був здійснений шульгою.

— Тобто, наш убивця шульга? Але ж це значно складніше…

— Справді, мсьє Пуаро. Деякі удари точно зроблені правшею.

— Двоє людей. Ми знову повертаємося до версії про двох людей, — промимрив детектив. Він різко запитав: — Світло було увімкнене?

— Важко сказати. Як бачите,