Стіг Ларсон - Чоловіки, що ненавидять жінок

— Заспокойтеся. Я віднесла звіт до нього в сейф.

— Він дав вам шифр від свого персонального сейфа? — задихаючись, спитав Арманський.

— Не зовсім. Він записав його разом з паролем для входу в комп’ютер на папірці, що лежить у нього на столі під книжкою. Але суть в тому, що ця ваша пародія на приватного детектива провела нікудишнє розслідування особистих обставин. Він не взяв до уваги, що в хлопця є круті картярські борги і що він поглинає кокаїн, як пилосос, а крім того, його подружка шукала захисту в жіночому кризовому центрі, коли він завдав їй чосу.

Вона замовкла. Арманський кілька хвилин сидів мовчки, гортаючи той самий звіт. Він був кваліфіковано оформлений, написаний гарною мовою, мав безліч посилань на джерела і висловлювання друзів і знайомих об’єкта. Нарешті Арманський підвів погляд і вимовив два слова:

— Доведіть це.

— Скільки у мене часу?

— Три дні. Якщо ви не зможете підкріпити свої твердження до вечора п’ятниці, я вас звільню.

За три дні по тому вона, не сказавши ні слова, подала звіт, у якому не менш докладні посилання на джерела перетворювали приємного на перший погляд молодого япі в неблагонадійного мерзотника. Арманський за вихідні кілька разів перечитав звіт і в понеділок присвятив частину часу повторній перевірці її тверджень. Утім, без особливого ентузіазму: ще навіть не взявшись до справи, він розумів, що інформація виявиться вірною.

Арманський був спантеличений і злий на самого себе за те, що вочевидь недооцінив її. Адже він вважав її тупою, трохи не розумово відсталою. Хто б міг подумати: дівчисько, що прогуляло в школі так багато уроків і навіть не отримало атестат, зуміло видати звіт, не тільки написаний гарною мовою, а й сповнений таких спостережень та інформації, що він не міг і уявити, звідки вона це роздобула.

Він був певен, що ніхто інший із співробітників «Мілтон сек’юриті» не зумів би дістати виписку з конфіденційного журналу лікаря жіночого кризового центру. Спробувавши розпитати її, як вона діяла, Арманський отримав лише ухильні відповіді. Вона і в думці не мала видавати свої джерела і твердо на тому стояла. Поступово Арманському стало зрозуміло, що Лісбет Саландер взагалі не має наміру обговорювати свої методи роботи, ні з ним, ні з ким-небудь іншим. Це його турбувало, але не настільки, щоб устояти перед спокусою випробувати її знову.

Кілька днів він роздумував.

Йому згадалися слова Хольгера Пальмґрена, які той сказав, коли направляв дівчину до нього: «Кожній людині необхідно дати шанс».

Він подумав про своє мусульманське виховання, з якого засвоїв, що допомагати знедоленим — його обов’язок перед Богом. У Бога він, правда, не вірив і мечеть не відвідував з молодих літ, але Лісбет Саландер здавалася йому людиною, що потребує реальної допомоги і підтримки. А за минулі десятиліття він не дуже відзначився на цьому шляху.

Замість того щоб її звільнити, Арманський запросив Лісбет Саландер для індивідуальної розмови, під час якої спробував з’ясувати, що ж за людина ця важка дівчина насправді. Він ще раз переконався, що Лісбет Саландер страждає на якесь серйозне відхилення, але виявив, що попри різку манеру триматися вона має неабиякий розум. Вона здавалася йому хворобливою і відштовхуючою, а проте — на його власний подив — починала йому подобатися.

У наступні місяці Арманський узяв Лісбет Саландер під своє крило. Якщо вже бути цілком відвертим, то він розглядав її як маленький, свій особистий соціальний проект. Він доручав їй простенькі розслідування і намагався підказувати, як краще діяти. Вона терпляче слухала, а потім йшла і виконувала завдання винятково на власний розсуд. Він попросив технічного керівника навчити її основ комп’ютерної грамотності; Саландер покірно просиділа за партою півдня, після чого технічний керівник з деяким роздратуванням доповів, що вона, схоже, і так краще розуміється в комп’ютерах, ніж більшість співробітників підприємства.

Незабаром Арманський переконався, що, незважаючи на розмови про ефективне ведення справ, пропозиції пройти курс навчання персоналу і використати всякі інші можливості, Лісбет Саландер зовсім не збиралася підстроюватися під заведений в офісі «Мілтон сек’юриті» порядок. Це ставило його перед неприємною дилемою.

Для решти співробітників Лісбет залишалася й далі джерелом роздратування. Арманський чудово усвідомлював, що ні від кого іншого не потерпів би появи на роботі, коли йому або їй заманеться, і в звичайній ситуації швидко поставив би ультиматум, зажадавши змінити поведінку. Він також здогадувався, що Лісбет Саландер у відповідь на ультиматум або погрозу звільнення просто зниже плечима. Отже, йому доводилося вибирати: або спекатися її, або змиритися з тим, що вона працює не так, як усі нормальні люди.

Ще більша проблема Арманського полягала в тому, що він ніяк не міг розібратися у власних почуттях до цієї молодої жінки. Вона була, немов невідчепна короста, відштовхуючою і разом з тим привабливою. Про сексуальний потяг тут не йшлося, так, в усякому разі, думалось Арманському. Жінки, на яких він зазвичай поглядав, були пишними блондинками з пухкими губами, що пробуджували його фантазію; крім того, він уже двадцять років як був одружений з фінкою на ім’я Рітва, котра навіть у зрілому віці з лихвою відповідала всім його вимогам. Дружину він ніколи не зраджував; ну, можливо, зрідка і траплялося таке, що, коли б їй про це стало відомо, вона могла б неправильно його зрозуміти, але їхній шлюб був щасливим, і в нього були дві дочки віку Саландер. У будь-якому разі, його не хвилювали плоскогруді дівчата, яких здалеку можна прийняти за худеньких хлопчаків. Це було не в його стилі.

Однак він почав ловити себе на непристойних мріяннях про Лісбет Саландер і визнавав, що її присутність не залишає його цілком байдужим. Але привабливість її, вважав Арманський, полягала в тому, що Саландер здавалася йому якоюсь чужорідною істотою. З таким же успіхом він міг би закохатися в зображення грецької німфи. Саландер була представницею якогось нереального світу, до якого він тягнувся і не міг туди потрапити, — та якби він і міг, дівчина йому цього б не дозволила.

Якось, коли Арманський сидів у вуличному кафе на площі Стурторгет у Старому місті, до закладу неквапливою ходою зайшла Лісбет Саландер і сіла за столик неподалік. З нею були троє дівах і хлоп’яга, одягнені в такому ж самому стилі. Арманський з цікавістю спостерігав за нею. Вона здавалася такою ж стриманою, як і на роботі, проте майже посміхалася, слухаючи діваху з пурпурним волоссям.

Арманському стало цікаво: як би відреагувала Саландер, якби він прийшов одного разу на роботу із зеленим волоссям, у потертих джинсах