Стіг Ларсон - Чоловіки, що ненавидять жінок

Таллінна, в тому ж діловому тоні, в якому повідомляла про те, що він живе на віллі в Соллентуні і їздить на темно-синьому «вольво». Твердження підкріплювалися документами в чималому додатку, зокрема, фотографіями тринадцятилітньої дівчинки в компанії об’єкта. Знімок був зроблений в коридорі талліннського готелю, і об’єкт тримав руку під светром дівчинки. Крім того, Лісбет Саландер якимсь чином вдалося розшукати цю дівчинку і вмовити її дати докладне інтерв’ю, записане на диктофон.

Звіт створив саме такий хаос, якого Арманський прагнув уникати. Спершу йому довелося прийняти дві пігулки ліків, призначених йому лікарем проти виразки шлунка. Потім він викликав замовника для нагальної тяжкої розмови. І врешті-решт був змушений — всупереч категоричному небажанню замовника — негайно передати матеріали до поліції. Останнє означало, що «Мілтон сек’юриті» ризикує виявитися втягнутим у судовий процес. Якщо звинувачення не буде доведено або чоловіка визнають невинним, виникне небезпека, що на саме підприємство подадуть до суду за наклеп. А це вже біда.

Проте біди не трапилося. Найбільше в Лісбет Саландер його дратувала вражаюча відсутність емоцій. Від іміджу залежало надзвичайно багато що, а «Мілтон сек’юриті» створило собі імідж підприємства консервативного і стабільного. Саландер вписувалася в нього так же органічно, як екскаватор на виставку-продаж яхт.

Арманський ніяк не міг змиритися з тим, що його кращим пошуковцем є бліда, анорексично худа дівчина із стрижкою «бобрик» і пірсингом на носі й бровах. На шиї в неї було татуювання у вигляді оси завдовжки два сантиметри, один витатуйований ланцюжок обвивав біцепс лівої руки, а другий — щиколотку. У тих випадках, коли Саландер приходила в маєчках, Арманський міг переконатися, що на лопатці в неї видніє ще більше татуювання із зображенням дракона. Природним кольором її волосся був рудий, але вона фарбувала його в синяво-чорний. Вона виглядала так, немов тільки що прокинулася на ранок після тижневої оргії в компанії хард-рокерів.

На відсутність апетиту вона не нарікала — у цьому Арманський був певен; навпаки, вона, схоже, споживала безліч всякої нездорової їжі. Просто за своєю конституцією вона від народження була худою, кістлявою, немов дівчисько, стрункою, з маленькими руками, вузькими щиколотками і ледь помітними під одягом грудьми. Їй було двадцять чотири роки, а виглядала вона на чотирнадцять.

Широкий рот, маленький ніс і високі вилиці надавали її зовнішності чогось азіатського. Рухалася вона швидко, як павук, а коли працювала за комп’ютером, її пальці літали по клавішах просто з якоюсь одержимістю. З таким тілом на кар’єру в модельному бізнесі розраховувати не доводилося, але великий план її обличчя з правильним макіяжем цілком міг би прикрасити будь-який рекламний щит. З макіяжем — іноді вона ще користувалася огидною чорною помадою, — татуюваннями і пірсингом у носі й бровах вона якимсь абсолютно незбагненним чином здавалася… гмм… привабливою.

Те, що Лісбет Саландер взагалі працювала на Драґана Арманського, заслуговувало на подив само по собі. Вона належала до того типу жінок, з якими Арманський зазвичай у контакти не вступав і, тим паче, в думці не мав пропонувати їм роботу.

Вона отримала місце помічниці в офісі за рекомендацією Хольгера Пальмґрена — адвоката, що вже однією ногою перебував на пенсії і вів особисті справи старого Ю. Ф. Мілтона. Лісбет Саландер він охарактеризував як «тямущу дівчину трохи відчайдушної поведінки». Пальмґрен благав Арманського дати їй шанс, і той неохоче пообіцяв. Таких людей, як Пальмґрен, відмова лише спонукує подвоїти зусилля, тому простіше було відразу погодитись. Арманський знав, що немолодий адвокат займається важкою молоддю та іншою проблемною публікою, але, попри це, судить завжди розважливо.

Варто було йому побачити Лісбет Саландер, як він відразу пошкодував про свою обіцянку.

Вона не просто здавалася відчайдушною — в очах Арманського вона була уособленням відчайдушності в чистому вигляді. Вона пропустила старші класи школи, ніколи й близько не підходила до гімназії і не мала вищої освіти.

У перші місяці Саландер працювала повний день, ну, майже повний, в усякому разі, періодично з’являлася на службі. Варила каву, ходила по пошту і робила ксерокопії. Проблема полягала в тому, що її абсолютно не хвилювали такі поняття, як нормальний робочий час або прийнятий розпорядок дня.

Зате вона мала великий талант дратувати співробітників підприємства. Її прозвали дівчиною з двома звивинами: одною — щоб дихати, другою — щоб стояти прямо. Про себе вона ніколи нічого не розповідала. Співробітники, що намагалися з нею завести мову, рідко чули щось у відповідь і незабаром припинили це робити. Звернені до неї жарти ніколи не зустрічали відгуку — Саландер або дивилася на жартівника великими, без будь-якого вогника очима, або реагувала з відвертою досадою.

Крім того, у неї різко змінювався настрій, якщо їй здавалося, що хтось з неї кепкує, а зважаючи на той стиль спілкування, який панував в офісі, це траплялося нерідко. Її поведінка не викликала бажання ні довіряти їй, ні дружити з нею, і незабаром вона перетворилася на дивакувату особу, що тинялася коридорами, немов безгоспна кішка. Її вважали абсолютно безнадійною.

Після місяця безперервних проблем Арманський викликав Саландер до себе в кабінет з твердим наміром її вигнати. Вона спокійнісінько вислухала весь перелік своїх гріхів, не заперечуючи і навіть не ворухнувши бровою. Тільки коли він закінчив говорити про те, що його не влаштовує її ставлення до справи, і вже хотів запропонувати їй спробувати себе на якому-небудь іншому підприємстві, яке змогло б повніше використати її кваліфікацію, вона перебила його посеред фрази. І він уперше почув від неї щось більше, ніж окремі слова.

— Послухайте, якщо вам потрібний сторож, ви можете сходити й підібрати кого-небудь у бюро з працевлаштування. Адже я можу рознюхати будь-яку чортівню про кого завгодно, і якщо ви неспроможні знайти мені кращого застосування, ніж сортувати пошту, то ви просто ідіот.

Арманський ще й досі пам’ятав, як сидів, утративши від люті мову, а вона спокійно казала далі:

— У вас ось один тип змарнував три тижні на те, щоб написати абсолютно порожній звіт про того япі, що його хочуть зробити головою правління того дот-кому. Учора ввечері я копіювала йому цей нікчемний звіт і зараз бачу його у вас на столі.

Пошукавши поглядом звіт, Арманський як виняток підвищив голос:

— Ви не маєте права читати конфіденційні документи.

— Мабуть, що так, але правила безпеки на довіреному вам підприємстві не позбавлені деяких недоліків. Згідно з вашими директивами, він зобов’язаний копіювати таке сам, проте вчора він шпурнув звіт мені, а сам подався в кабак. І до речі, його минулий звіт я кілька тижнів тому знайшла в їдальні.

— Невже? — приголомшено