Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

камені й яких курей перелякався в лісі Василько, я не знаю. А от що ми перемогу тільки відклали, — це ти точно сказав. Собаки дуже швидко ростуть, правильно?

Не розуміючи, куди він хилить, Лисий кивнув.

— Звісно, правильно. А де сказано, що ми повинні думати, ніби вовкулаки ростуть довго? Якщо собаки ростуть швидко, то, мабуть, і вовкулаки ростуть швидко. Правильно? Отож-бо й воно. То чого ж ми чекаємо? Ти їх бачив. Тобі не треба пояснювати, які вони небезпечні.

— Бачив, — погодився Лисий. — Але небезпеки нам від них зараз немає.

— Зараз! — знову урвав його Миша. — А завтра? А післязавтра? Що ж нам, сидіти й чекати, поки їхні вовкулаченята попідростають? Собака за рік стає дорослим. Правильно? Правильно. То коли нам чекати молодих і лютих вовкулаків, які прийдуть помститися за своїх батьків і матерів? Ні, Лисий. Ми чекати не маємо права. Заради своїх дітей.

І тут нарешті Лисий роздратувався й навіть розлютився. Це хто ж тут так дбає про дітей? Чи не цей самий Миша пропонував перед зимою вигнати дітей із села?

— Тобто заради своїх дітей перестріляти їхніх дітей — правильно я вас зрозумів?

— Ну, нарешті дійшло. А то я вже думав, що ти так і не допетраєш.

— І як же ви, дядьку, збираєтеся це зробити? — Лисий намагався говорити рівно й спокійно.

— Та вже ж маю план, — зверхність Миші зростала з кожним словом. — Де їхнє лігво, ти знаєш. Правильно? Просто зараз, поки не настало літо, збираємо ватагу чоловіків, добрих мисливців, і йдемо туди. Вони нас зараз не чекають. Правильно?

Лисий промовчав.

— Правильно. А тут і ми — як сніг на голову! Збагнув? Перестріляємо до останнього — й додому. От і все. Тож давай збирайся, покажеш дорогу. Візьмемо Бороду, Опенька, Лелю можемо взяти, якщо ти без неї і кроку не ступиш… Ну, ще там кого… Я вважаю, відкладати не слід. Зібратися, звісно, треба добре. Бо… Скільки днів туди йти?

Тепер уже Лисому стало весело.

— Не знаю, — відповів він.

— Як це не знаєш? Ти ж там був!

— Я знаю, скільки я туди йшов. А скільки часу йтиме велика ватага, якій ніде сховатися, на яку весь ліс накинеться, я не знаю. Тим більше, якщо й ви збираєтеся йти.

Миша помовчав, пильно вдивляючись в обличчя Лисого своїми маленькими гострими, глибоко посадженими над довгим носом оченятами.

— Отак, значить, — нарешті озвався він. — Думав, що ти розумніший.

Він підвівся й не прощаючись вийшов із хати, грюкнувши дверима.

Ще одна відмова

Марічка пробиралася дуже обережно. Була майже переконана, що ніхто її не помітив. У селі — це точно. А за селом… Там досить великий відкритий простір. Поки були хати, Марічка скрадалася й озиралася, а вже там, на величезній галявині, що тяглася від села до заростів ліщини, йшла повільно, головою не крутила, нахилялася роздивлятися кульбабки, що вже подекуди розкрили жовті квіти… Якщо хто й помітив її, то подумав: «Гуляє дитина. Не годиться, звичайно, гуляти за селом, та що ж — тепер поблизу села досить безпечно».

Так Марічка гадала собі, що подумають про її прогулянку, коли помітять. Але справді захопилася свіжістю весняного лугу, роздивлялася гострі травинки й уповільнених комах, що намагалися вигрітися на ще не гарячому сонці. Втім, її подорож мала свою мету, й незабаром дівчинка наблизилася до заростей ліщини. Вони вже ніжно зеленіли, хоча й зберігали ще прозорість.

Навіть не підійшовши впритул, Марічка вже знала, що прийшла марно — Друга немає. Восени він несподівано зник, нічого не сказавши на прощання. І от уже все зелене, а його нема й нема. Вона все ж обійшла чагарі й сполохала цілу зграю горобців, які щось шукали на колишньому ведмежому лігвищі. Дівчинці було не до них.

Вона ще повиглядала кілька хвилин, сподіваючись, що от саме зараз він повернеться — а вона тут. Отак вийде з лісу, озираючись на всі боки, ніби чогось остерігаючись… Чого йому стерегтися? Кого боятися? Хіба що людей, але ж вони його знають. Та й самі бояться жах як. Скільки Марічка пояснювала, переконувала їх, що Друг не може нікому завдати шкоди, бо ж він друг, — усе одно бояться. І чому люди бояться звірів?

Марічка замислилася. Вона також боялася — вовкулаків. Боялася, бо не могла з ними порозумітися. Щойно вони почали відгукуватись на розмову, як щось ніби заступало їм розум. Розуму там, звісно, не дуже — той же Друг значно розумніший. І Глина, і коні… Але розмови з вовкулаками в неї не виходило. Тому й боялася.

От люди — ті справді бувають страшні. Люба, наприклад. Лішак. Щоправда, лішак не зовсім людина, та все одно страшний. Мабуть, найстрашніший.

Марічка злякалася. Сама не розуміла, що її налякало, але вона розвернулася й побігла до села. Ні, Лішак удень не літає і не ходить, вона сама бачила, як той боїться світла. І все одно бігла так, ніби за нею хтось гнався.

Аж як почалися паркани, перейшла на крок, важко дихаючи й витираючи кулаками сльози з очей.

— Марічко! — почувся з-за рогу радісний голос, і вона здригнулася від несподіванки.

Однак це був Івась. Мала кинулася йому на шию й заплакала. Сама не знала, чому.

— Хто тебе образив, серце?.. Ти забилася?.. Щось болить?.. Щось загубила? — Він більше не знав про що спитати.

Мала тільки крутила головою і ще гіркіше плакала. Як її заспокоїти, Івась не уявляв. Зрозумівши, що не вгадає, спробував відвернути її увагу, розповів про те, що Помидора всім дарує свої намиста, що все село про це гомонить. Потім про те, що Глина мало не покусав Мишу, коли той спробував погладити пса по голові. Марно.

І хлопчик удався до останнього способу. Трохи помовчавши, він тихо спитав:

— Ну що, не з’явився ведмідь?

Марічка завмерла й перестала плакати. Голова її так само була притиснута до вже геть мокрого Івасевого плеча, та він не міг помилитися. Припинилися схлипи, почалася робота мізків. Поки мала думала, що відповісти й як викрутитися (Леля їй суворо заборонила ходити з села, мовляв, коли Друг прийде, вони довідаються), Івась повів далі:

— Та не бійся, я вмію берегти таємниці. Нікому не скажу.

Дівчинка невпевнено ворухнулася в нього на руках.

— А ти? — спитав Івась.

Вона не знала, що відповісти. Якусь хвильку поміркувала, потім закивала головою.

— Це добре. Тоді я тобі відкрию одну таємницю. Але якщо ти більше не плакатимеш. Гаразд?

Мала вже трохи підвела голову, тож Івась зрозумів її відповідь із