Еріх Марія Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

захопиш — інакше вони вже будуть на місці і вдаватимуть, що нікуди й не дівалися.

— Хто, Ізабело? — дуже обережно питаю я.

— Речі. Всі, що позад тебе. Вони тільки й чекають, поки ти обернешся, щоб зразу зникнути.

Я задумуюсь над цим. Виходить так, що позад тебе весь час зяє прірва.

— Мене теж не стає, коли ти обертаєшся? — питаю її.

— Тебе теж. Нічого не залишається.

— Он як! — кажу я, трохи вражений. — А для себе я завжди тут. Як би я швидко не обертався.

— Ти обертаєшся не в той бік.

— А хіба від цього теж щось залежить?

— Для тебе залежить, Рольфе.

Мене знову прикро вражає це ненависне ім’я.

— А для тебе? Для тебе як?

Вона дивиться на мене і байдуже сміється, ніби я хтось зовсім їй незнайомий.

— Для мене? Мене ж тут зовсім немає!

— Так? А для мене тебе тут доволі.

Вираз її обличчя міняється. Вона ніби знову пізнає мене.

— Справді? Чому ти не кажеш мені про це частіше?

— Я кажу тобі про це завжди.

— Надто мало.

Вона прихиляється до мене. Я відчуваю її подих у себе на обличчі і її груди крізь тонкий шовк.

— Надто мало, — повторює Ізабела, зітхаючи. — Чому ніхто не знає цього? Ех зи, статуї!

Статуї, міркую я. А чим же я можу бути? Я дивлюсь на неї. Жене-в’єва дуже вродлива, вона хвилює мене, і завжди, коли ми буваємо разом, у мене в жилах немовби волають тисячі голосів, але потім вони раптом обриваються, ніби між ними неправильно ввімкнуто контакт, я втрачаю розум, однак все це кінчається тільки збентеженням. Не можна ж прагнути божевільної. Може, хто й здатний на таке, але я ні. Це все одно, що прагнути автоматичної ляльки або загіпнотизованої. Але я все-таки не можу не відчувати її близькості.

Зелене шатро алеї розступається, і ми виходимо до заллятих сонцем грядок тюльпанів і нарцисів.

— Тобі треба надягнути капелюшок, Ізабело, — кажу я. — Так хоче лікар.

Вона кидає капелюшок у квіти.

— Лікар! Чого він лиш не хоче! Він хоче одружитись зі мною, але в нього серце висохло бід голоду. Цей лікар — спітніла сова.

Я не думаю, що сови можуть пітніти. Однак образ переконливий. Ізабела ступає, як балерина, поміж тюльпанами і нахиляється до землі.

— Ти їх чуєш?

— Звичайно, — з полегшенням кажу я. — їх кожному чутно. Вони дзвенять у фа-дієз-мажор.

— А що таке фа-дієз-мажор?

— Це такий тон. Найприємніший з усіх.

Ізабела накриває квіти своєю широкою сукнею.

— Тепер вони дзвенять у мені?

Я киваю головою і дивлюсь на її тоненьку шию. Все в тобі дзвенить, думаю я. Ізабела зриває тюльпан і розглядає розкриту квітку і м’ясисту стеблину, з якої виступає сік.

— Оцей ось зовсім неприємний.

— Значить, він дзвенить у до-мажор.

— Обов’язково має бути мажор?

— Може бути також і мінор.

— А обидва разом?

— У музиці — ні, — кажу я, загнаний на слизьке. — Там є певні принципи. Може бути або мажор, або мінор. Або один за одним.

— Один за одним. — Ізабела дивиться на мене з легким презирством. — Завжди ти намагаєшся викрутитись, Рольфе. Чому?

— І сам не знаю. Я хотіз би, щоб було інакше.

Раптом вона підводиться, кидає геть зірваний тюльпан, одним стрибком вискакує на доріжку і енергійно обтрушує сукню. Потім закочує її й дивиться на ноги. На обличчі в неї написана відраза.

— Що сталося? — злякано питаю я.

— Гадюки, — відповідає вона, показуючи на грядку.

Я оглядаю квіти.

— Там нема ніяких гадюк, Ізабело.

— Є! Он! — Вона показує на тюльпани. — Хіба ти не бачиш, чого вони хочуть? Я відчула це.

— Вони нічого не хочуть. Це квіти, — пояснюю я, нікого не розуміючи.

— Вони торкалися мене! — Ізабела здригається з відрази і не зводить погляду з тюльпанів.

Я беру її за руки й обертаю так, щоб вона не бачила грядок.

— Тепер ти обернулася, і їх уже там немає.

Ізабела важко дихає.

— Не залишай їх так! Розтопчи їх, Рудольфе!

— їх уже там немає. Ти обернулася, і вони зникли. Як трава і все інше вночі.

Ізабела прихиляється до мене. Я раптом стаю для неї вже не Рольфом. Вона притуляється лицем до мого плеча, їй не треба нічого мені пояснювати. Я Рудольф, і це я повинен знати.

— Ти впевнений у цьому? — питає вона, і я чую, як б’ється біля моєї руки її серце.

— Цілком упевнений. Вони зникли. Як служниці в неділю.

— Не дозволяй цього, Рудольфе…

— Ні, не дозволю, — обіцяю я, не знаючи добре, що Бона має на увазі. Та це й не обов’язково знати. Вона вже заспокоїлась.

Ми поволі йдемо назад. Ізабелу раптово охоплює втома. До нас крокує сестра у черевиках на низьких підборах.

— Вам треба йти їсти, мадемуазель.

— їсти, — повторює Ізабела. — Навіщо завжди треба їсти, Рудольфе?

— Щоб не померти.

— От ти й знову брешеш, — каже вона втомлено, наче до зіпсованої дитини.

— Цього разу ні. Це правда.

— Так? А камені теж їдять?

— Хіба вони живі? і

— Звичайно. І найсильніші за все. Такі сильні, що стали вічними. Ти не знаєш, що таке кристал?

— Тільки з фізики. Але це, напевно, не те.

— Це чистий екстаз, — шепоче Ізабела. — Не зрівняти з ось цим. — Вона показує назад на грядки.

Наглядачка бере її за руку.

— Де ваш капелюшок, мадемуазель? — питає вона через кілька кроків і оглядається. — Почекайте, я принесу його.

Вона підходить до грядки, щоб виловити з квітів капелюшок. Скориставшись з цього, Ізабела швидко повертається до мене. Обличчя в неї схвильоване.

— Не залишай мене, Рудольфе! — шепоче вона.

— Я не залишаю тебе.

— І будь тут! Зараз мені треба йти. Мене забирають! Але ти нікуди не йди.

— Я не йду, Ізабело.

Наглядачка виловила капелюшок і тепер крокує до нас у своїх широчезних туфлях, мов сама доля. Ізабела стоїть і дивиться на мене. Ми ніби прощаємось назавжди. Ми з нею щоразу ніби прощаємось назавжди. Хтозна, якою вона прийде знов і чи взагалі вона мене тоді впізнає.

— Одягніть капелюшок, мадемуазель, — каже наглядачка.

Ізабела бере в неї капелюшок, але не надягає його. Вона обертається і, не озираючись, рушає до корпусу.

Почалось це все з того, що якось на початку березня Женев’єва раптом підійшла до мене в парку й завела зі мною розмову, ніби ми вже давно були знайомі. В цьому не було нічого дивного: в будинку для божевільних знайомитись одне з одним не треба: тут не зважають на формальності, люди розмовляють, коли хочуть і без якихось довгих вступів. Говорять