Андрій Анатолійович Кокотюха - Колекція гадів

Білана, він на мить зупинявся, тріпав його по плечу і знову продовжував свій дивний ритуал.

А потім почав виробляти щось зовсім чудернацьке. Мугикаючи одному йому відому та зрозумілу мелодію, вчитель викинув дивне танцювальне колінце, закружляв довкола своєї осі, мов балерина, підстрибнув цапом, наче хотів доскочити до лампочки під стелею. Нарешті відбив моряцьку чечітку і метеликом пурхнув на крісло. Ляснув долонями по колінах, широко посміхнувся, показавши хлопцеві щербатого рота.

— Не дивуйся, друзяко, — по-панібратському промовив він, ніби вони були знайомі з Максимом із самого дитинства. — Просто я нарешті дочекався того, що мені треба і того, кого найдовше чекав. Не розумієш? — Білан похитав головою. — Пояснюю дуже коротко і ясно. Бо якщо буду говорити довго, починати доведеться від царя Гороха. Ну не зовсім від царя, але від графа Потоцького — так точно. Знаєш, хто такий граф Потоцький?

— Державний політик Австро-Угорської імперії позаминулого століття. Намісник Галичини, цінитель мистецтв і любитель французької архітектури, — чітко, мов на справжньому уроці, відчеканив Максим.

— Ти ба, для своїх років ти досить багато знаєш, — задоволено гмикнув учитель. — Це прекрасно, пояснювати тобі доведеться ще менше. Як палкий прихильник мистецтв граф Потоцький часто приймав у себе музикантів. Одного разу в нього гостювали італійці, відомі цінителі класичної опери. Переспівати італійських тенорів, хлопче, треба вміти! Але один молодий львів'янин, єдиний син збіднілих міських аристократів, сімнадцятирічний Зенон Драгомир вразив не лише балуваних гостей, а й самого графа. Тенору-самоуку довго аплодували стоячи, — учитель, захопившись розмовою, скочив на ноги і кілька разів ляснув у долоні, ніби показуючи, як це робилося.— Потім юнака за особистого сприяння Потоцького відправили до Італії вчитися. З тим, аби потім Драгомир повернувся на батьківщину і розвивав українське оперне мистецтво. Та це все насправді дрібниці! Бо в той день, коли Зенон співав для пана Потоцького та його гостей, один італійський граф так розчулився, що подарував талановитому хлопцеві срібну табакерку. Наступного дня італієць сам приїхав до Драгомирів, сходив із Зеноном до ювеліра, і той написав на табакерці дарчий напис. Ось цей напис і робить сьогодні подарунок ціннішим за золото. Цікава історія?

— Повчальна, — погодився Білан, не розуміючи, до чого веде дивний бородань і яке всі ці старожитності мають відношення до Клубу Боягузів.

— Після того випадку рід Драгомирів відродився. Опускаючи всі подробиці, з яких, коли є бажання, можна скласти цілий авантюрний роман, скажу: нині у Львові тихо і скромно живуть потомки того самого Зенона Драгомира. Власник срібної табакерки заповів, аби вона переходила в спадок лише по чоловічій лінії. Але сталася несправедливість, заповіт порушено, — учитель витримав театральну паузу. — Власницею срібної табакерки тепер є така собі пані Варвара Нагорняк, яка до одруження носила прізвище Драгомир. Її чоловік Мирослав Нагорняк — композитор. Такий собі композитор, між нами кажучи. Вони вже старенькі, обом за сімдесят. Табакерку тримають удома. Не на видному місці — ховають у шухляді. Кілька разів на рік дістають з нагоди якогось свята, і все. Постійно вдома сидять, виходять тільки в оперу чи філармонію. Словом, якщо є якийсь класичний концерт чи оперна вистава.

Максим зовсім перестав стежити за ходом думки вчителя, тому вирішив знахабніти і перервати його:

— Все це дуже цікаво. Але я тут до чого?

Бородань якось дивно подивився на нього, потім ляснув себе по лобі:

— Справді! Я вибрав тебе, бо ти — хлопець. Не просто хлопець, а боягуз, котрий має сміливість визнати себе таким. І має бажання побороти свій страх. Я не помиляюся?

— Ні, — про всяк випадок підтвердив свій намір Білан.

— Для цього я придумав свій Клуб Боягузів. Це єдине місце, де з боягузів не сміються і справді хочуть їм допомогти. Я думав, сюди почнуть приходити хлопці і я знайду того, хто мені потрібен. Хто стане моїм найкращим учнем. Але сюди вчащали майже самі дівчатка, які не годяться для головного випробування на сміливість. Бо гроші — це важливо, та не головне. Хочеш, доведу?

Царським жестом вийнявши з кишені принесені Максимом гривні, учитель простягнув їх хлопцеві.

— Тримай. Тримай, кажу. Ти принесеш мені щось набагато важливіше, ніж сто гривень. Ти принесеш мені срібну табакерку. Гордість роду Драгомирів. Те, що належить мені по праву!

14. Дідусева бібліотека

Коли Максим вийшов із Клубу Боягузів, на місто вже впевнено лягали теплі червневі сутінки.

Від почутого в Білана голова йшла обертом. Тому він до пуття не зміг пояснити іншим, які чекали на нього неподалік від будинку, що саме відбувається. Оксана першою зрозуміла стан хлопця, тому цикнула на всіх, і додому до Мавки компанія поверталася мовчки.

Вдома на гостей уже чекав Мавчин тато, пан Микола. Поліна неабияк здивувалася, що тут був не лише її тато, а навіть її мама. За цей короткий час пані Люба встигла так здружитися з Назаром Жупанським, що просто не відпустила його без вечері. А він у свою чергу запитав дозволу запросити ще й свою дружину. Тепер Чепеляки і Жупанські збиралися дружити родинами.

— Уяви собі, Мавко! — вигукнула пані Люба після того, як дорослі дружно похвалили дітей за вчасне повернення додому. — Виявляється, пан Назар — це той самий Назар Жупанський, який складає чудові пізнавальні кросворди для наших газет і випускає цілі збірки кросвордів, із якими я не нудьгую, коли кудись їду у відрядження! Ми ще не скоро наговоримося!

— Ми вже вас заморили, — делікатно сказав Назар Жупанський. — Зловживати вашою гостинністю не хочемо. Може, зберемося якось у суботу?

— Але півгодини ще побути можна! — тоном, який не припускає заперечень, мовив Мавчин тато. — Дітвора поки що нехай поспілкується.

Саме цього друзям і треба було. Не дізнавшись, чим закінчилася розмова Максима з учителем, Поліна категорично відмовлялася йти додому. Тепер у них був час на обмін враженнями.

Не змовляючись, всі пішли за Максимом у бібліотеку. Причинивши за останнім двері, Білан пояснив:

— Я відчуваю, що мені тут найкраще думається. В Києві для цього в мене є спеціальне місце, Бабусина Хата називається. Черненко знає, і Оксана там бувала. А тут, виходить, дідусева бібліотека, зібрання розумних книжок. Тут ще краще думається.

— Не тягни кота за хвіст! Манера твоя дурна! — поквапив його Денис.

Історію про срібну табакерку Максим переповів ще коротше, ніж її розповідав учитель. Бачачи, що ніхто поки що нічого толком не розібрав, він повів