Андрій Анатолійович Кокотюха - Колекція гадів

більше нагадувало Біланові ту казку про чарівника Гудвіна. Але одне діло — читати. Навіть коли перед тобою розігрують виставу у спеціально призначеному для цього місці — теж нічого. Все, що відбувалося тут і тепер, попри всю надуманість та бутафорію, було справжнім.

Придумав усе це очевидно не добрий дядечко. Саме це і лякало.

Максим попустив Поліну вперед, а сам пішов за нею, буквально дихаючи їй у потилицю. Мабуть, це трошки заспокоювало її — рухалася дівчинка впевнено. Перетнувши напівтемний коридор, вона простягнула руки і штовхнула двері.

Вони легко подалися.

Максима і Поліну враз засліпило яскраве світло.

12. Учитель

Світила потужна лампа, встановлена біля стіни й спрямована просто на двері.

Більше жодного світла тут не було. Коли б ця лампа горіла тут раніше, її світло пробивалося б крізь щілину між дверима та підлогою. Значить, дійшов висновку Максим, її засвітили, щойно гості прочинили двері.

Далі події почали розвиватися швидко і явно не за планом, передбаченим мешканцем цієї дивної квартири.

— Чому ти не сама? — роздратовано крикнув (тепер уже не з магнітофонних динаміків) цілком нормальний, навіть трошки шепелявий чоловічий голос.

Яскраве світло згасло, на якусь мить зануривши гостей у темряву. Та майже відразу під стелею засвітилася звичайна лампочка, і коли в очах перестало блимати, Білан нарешті роздивився того, хто називав себе вчителем.

Ним виявився невисокий на зріст чоловік. Обличчя облямовувала акуратно пострижена борідка. Зате на голові волосся не було — старанно поголений череп блищав у світлі лампочки. Бородань був досить дивно вдягнений: білі штани, червоні туфлі й піджак зі стоячим комірцем, застебнутий на всі ґудзики. Очі бородань закривав темними окулярами, які він, правда, відразу зняв, щойно побачив двох гостей замість очікуваної дівчини.

Нічого лиховісного в учителеві не було. Навпаки, він нагадав Біланові якогось надто ексцентричного троля.

— Добрий вечір, — привітався хлопець.

— Що це означає, я тебе питаю? — не зважаючи на привітання, учитель наставив вказівного пальця на Поліну, і Максим звернув увагу на ніготь — давно не стрижений, великий, гострий та пофарбований чорним лаком.

— Їй стало страшно йти самій. Тому вона попросила мене провести, — ляпнув Білан перше, що прийшло в голову. — Тут же в Клуб Боягузів приймають, правильно?

— Нікуди тут не приймають! Давайте, катайте звідси! — грубувато звелів учитель, і Максим не здивувався б, якби той раптом затупав ногами.

— Розумію, що тут свої правила і я їх порушив, — зачастив хлопець. — Але в мене виняткова ситуація. До того ж — ось! — він сягнув рукою в задню кишеню джинсів, витягнув старанно зібрані купюри, простягнув бороданю: — Ось, ось, візьміть! Я порядки знаю!

Побачивши гроші, учитель відразу заспокоївся, спритно вихопив їх із Максимової правиці, швиденько перерахував. Зібрані спільними зусиллями сто гривень зникли в кишені чорного піджака бороданя.

— З цього треба починати, — промовив він, вимовляючи «ц» замість «ч» — вийшло «поцінати». — Ласкаво просимо до Клубу Боягузів! За нашими умовами, кожен новий боягуз дійсно повинен привести з собою ще одного товариша. Але — не відразу, а після того, як...

— Я знаю, — перебивати старших неввічливо, тільки сьогодні Білан плювати хотів на хороші манери. — Потрібні для вступу в клуб гроші я вкрав у своєї бабусі. Вона старенька, проте дуже сердита. Якщо вдома дізнаються, що я образив бабусю, мені таке зроблять — мало не буде!

Учитель задоволено провів себе по блискучій лисині. Потім так само задоволено пройшовся по кімнаті, в якій, як встиг роздивитися Білан, не було жодних меблів, крім величезного старовинного крісла. Обійшовши хлопця з дівчиною по колу, бородань зупинився біля Поліни, поклав руку їй на голову, трошки попестив:

— Це — доля! — прорік він. — Знаєте, друзі мої дорогі, це справді доля. Тебе Поліною звати?

— Так, — відповіла Поля.

— Тебе рекомендувала така мила дівчинка Софійка?

— Так.

— І ти боїшся не чогось конкретного, а просто боїшся? Відчуваєш страх, пояснення якому немає?

— Угу.

— А тебе, друже, як звати? — тепер долоня вчителя перемістилася на маківку Білана.

— Максим, — назвався хлопець.

— Чого ж ти боїшся? Розкажи вчителю про свої страхи, не бійся. Власне, ти можеш боятися тут. Ти приніс сюди свої страхи. Але всякий раз, виходячи звідси, ти залишиш мені частину своїх страхів. Отже, ти боїшся...

— Уроків фізкультури, — Максим майже не брехав. — Не можу через «козла» перестрибнути. З мене всі сміються, а я все одно боюся. Перечеплюся, вдарюся, буде боляче — це більш неприємно, ніж коли з тебе ірже весь клас.

Учитель позадкував, картинним рухом вмостився в крісло, закинув ногу на ногу.

— Бачиш, Полю — друг, якого ти привела, може розказати, чого саме боїться. І він не побоявся прийти сюди. А ви, дівчатка, самі не знаєте, чого боїтеся. Тому природа ваших страхів мені невідома. Отже, ефект від моїх уроків переважно дорівнює нулю. Ось, Максиме, яке в нас у клубі горе — вчащають до мене в основному дівчатка. Хлопці теж бояться. Але ще більше вони бояться сказати комусь, що бояться. Отак. Ти прийшов. Значить, бажання подолати страх у тебе сильніше за сам страх. Я не дуже заплутав тебе?

— Ні, мені все зрозуміло.

— Чудово! — учитель ляснув у долоні. — Тоді ми зробимо так. Поліну на сьогодні відпустимо. Ми познайомилися. Ти зробила вже два сміливих вчинки — виконала потрібне для вступу завдання і попри сувору заборону привела сюди свого друга. Ти молодець, Поліно! Я вношу тебе в десятку своїх найкращих нових учениць! Я пишаюся тобою, дівчинко! Тепер іди, а ми з Максимом продовжимо нашу чоловічу розмову.

Такої домовленості не було. Вони повинні піти звідси разом.

Але коли вони йшли сюди, то не знали, що на них чекає за цими дверима. Вони вже один раз зіграли проти встановлених учителем правил. Порушувати їх вдруге означало ризикувати. Чим — не ясно, та новим членам Клубу Боягузів якось не хотілося перевіряти це на собі.

Поліна, зустрівшись на мить поглядом із Максимом, подякувала вчителю за високу оцінку і пішла, не озираючись. Що б не сталося, внизу чекає ціла компанія друзів. Кроки дівчинки стихли.

Максим залишився з учителем сам на сам.

13. Срібна табакерка

Якійсь час бородань міряв кроками кімнату з кутка в куток, потираючи руки і муркочучи щось собі під ніс. Усякий раз проходячи повз