Лінвуд Барклі - Втрата

Ми погодилися на тому, що вона надто вразлива, а я був свинею, і сталося якось так, що ми продовжили свою розмову за чашкою кави в закусочній кампуса, де Синтія розповіла мені, що жила з тіткою, коли не навчалася в університеті.

— Моя тітка Тес — дуже пристойна особа, — сказала Синтія. — Вона не мала власних дітей, тож коли я прийшла жити до неї, після того як сталася та історія з моєю родиною, це, можна сказати, поставило її світ із ніг на голову. Але вона повелася мужньо. Ти ж розумієш, у якому становищі вона опинилася. Адже й вона мусила пережити свою власну трагедію, бо її сестра, зять та племінник зникли невідомо куди.

— А що сталося з твоїм будинком? З тим, у якому ти жила з батьками й братом?

Це було цілком у моєму стилі. Я був хлопець практичний. Родина дівчини кудись зникла, а я ставлю їй запитання суто матеріального змісту.

— Я не могла жити там самісінька, — відповіла Синтія. — А потім не було кому сплачувати іпотеку чи як воно там називається, тож, коли так і не вдалося знайти мою родину, банк, можна сказати, забрав будинок назад, а тоді втрутилися адвокати, й ті гроші, які мої батьки вклали в той дім, перевели на окремий рахунок, але на сплату іпотеки їх не вистачило. А тепер минуло вже багато часу, й усі вважають моїх батьків мертвими, ти розумієш? Юридично вони тепер мертві, навіть якщо насправді вони живі.

Синтія відвела очі й болісно скривилася.

Що я міг їй сказати?

— Тож тітка Тес допомогла мені закінчити школу. Щоправда, я іноді мала роботу влітку й таке інше, але скільки я там могла заробити? Навіть не знаю, як вона дала цьому раду — прогодувати мене, оплатити моє навчання. Певно, вона в боргах по вуха, але вона ніколи не нарікає.

— Чорт, — вилаявся я і ковтнув трохи кави.

А Синтія уперше усміхнулася.

— Чорт, — повторила вона. — Оце й усе, що ти можеш мені сказати, Тері? Чорт? — Її усмішка зникла так само швидко, як і з’явилася. — Пробач мені. Я й сама не знаю, яких слів чекаю від людей, коли розповідаю їм про свою пригоду. Не знаю, що я, в бісової матері, сказала б, якби сиділа навпроти себе.

— Не уявляю, як тобі пощастило це пережити, — мовив я.

Синтія ковтнула чаю.

— Іноді мені хочеться накласти на себе руки, розумієш? А потім я думаю, а що якби наступного дня вони повернулися? — Вона знову усміхнулася. — Ото був би для них сюрприз!

І знов усмішка злетіла в неї з обличчя, ніби її здуло звідти легким подмухом вітру.

Пасмо рудого волосся впало їй на очі, й вона відкинула його назад, собі за вухо.

— Річ у тому, — сказала вона, — що можливі два варіанти. Або вони мертві й ніколи не мали змоги попрощатися зі мною. Або вони досі живі, але їх не можна турбувати. — Вона виглянула у вікно. — Я не знаю, котрий із цих двох варіантів гірший для мене.

Ми мовчали десь хвилину або дві. Нарешті Синтія сказала:

— Ти хороший хлопець. Якби я з кимось зустрічалася, то з кимось таким, як ти.

— Якщо тобі буде геть зле, — сказав я, — то знаєш, де мене шукати.

Вона виглянула у вікно, подивилася на студентів, які там проходили, й на мить у мене виникло враження, ніби вона зникла з-перед моїх очей.

— Іноді, — сказала вона, — мені здається, я бачу когось із них.

— Що ти маєш на увазі? — запитав я. — Ти бачиш привид або щось таке?

— Ні, ні, — сказала вона, знову дивлячись у вікно. — Буває, я дивлюся на когось живого й думаю, що це мій батько або моя мати. Скажімо, коли я бачу людей зі спини. Я можу побачити в них щось дуже мені знайоме, у тому, як вони тримають голову, в тому, як вони йдуть, і мені здається, то вони. Знаєш, іноді я дивлюся на хлопця, десь на рік старшого, ніж я, і думаю, він міг би бути моїм братом, бо через сім років мій брат став би таким. Мої батьки й сьогодні були б дуже схожі на себе, правда ж? Але мій брат, він міг би дуже змінитися, але все одно в ньому залишилося б щось те саме, ти мене розумієш?

— Я тебе розумію, — сказав я.

— І коли я бачу таких людей, то біжу за ними, забігаю їм наперед, я можу схопити їх за руку, і тоді вони обертаються, і я можу роздивитися їх як слід. — Вона відвернулася від вікна, подивилася у свій чай, ніби шукала відповідь там. — Але це завжди не вони.

— Думаю, колись ти перестанеш це робити, — припустив я.

— Коли, нарешті, це будуть вони.

Ми стали зустрічатися. Ми ходили разом у кіно, разом сиділи в бібліотеці. Вона намагалася зацікавити мене грою в теніс. Ця гра ніколи не була моєю, але я доклав усіх зусиль, щоб опанувати її. Синтія перша зізналася, що вона не такий уже великий гравець, вона просто добрий гравець із чудовим ударом зліва. Але цієї переваги було досить, щоб не залишати мені жодних шансів. Коли я подавав і бачив, як її права рука здіймається над лівим плечем, то знав, що в мене майже немає надії відбити цей м’яч до неї назад через сітку, навіть якщо встигну його побачити.

Якось я сидів, зігнувшись над своєю друкарською машинкою «Роял», яка вже тоді наближалася до свого античного статусу, то була громіздка машина, виготовлена зі сталі й пофарбована в чорний колір, важка, як «Фольксваґен», причому її клавіша «е» завжди друкувала літеру, більше схожу на «с» навіть тоді, коли я вставляв свіжу стрічку. Я намагався закінчити свій есей про Торо, до якого, сказати правду, не мав жодного паскудного інтересу. Моєму натхненню зовсім не допомагав той факт, що Синтія лежала, повністю вдягнена та ще й накрившись ковдрою, в моїй кімнаті, в гуртожитку, заснувши, після того як прочитала обшарпаний примірнику паперовій обкладинці книжки «Страждання» Стівена Кінґа. Синтія не була ученицею старших класів англійської школи й могла читати все, що їй заманеться, будь-яку паскудну літературу, й іноді вона знаходила втіху, читаючи про людей, яким довелося пережити ще гірші трагедії, аніж та, що пережила вона.

Я запросив її прийти до мене й подивитися, як я друкую есей.

— Це дуже цікаво, — запевнив я. — Я друкую всіма десятьма пальцями.

— Усіма