Кейт Мосс - Гробниця

рвучко рушили з місця, брязнула упряж, гойднулися ліхтарі на кареті, зацокали підкови. Леоні опустила скло й висунулась у вікно. Анатоль стояв у калюжці тьмяного жовтого світла, яке кидали на тротуар шипучі газові лампи, а в повітрі танули тоненькі кільця диму від його цигарки.

Чому ж він не розповів мені про причину свого запізнення?

Вона все дивилася, не бажаючи випускати брата з очей, а карета торохтіла по вулиці Ку Мартен повз альма-матер Анатоля — ліцей «Фонтан», повз готель «Сен-Петербург», прямуючи до перехрестя з вулицею Сен-Лазар.

Перед тим як карета завернула за ріг, Леоні встигла побачити, що Анатоль щиглем викинув цигарку в стічну канаву й, обернувшись, пішов назад до бару «Ромен».

РОЗДІЛ 6

У будинку на Рю де Берлін було тихо.

Скориставшись власним ключем, Леоні ввійшла до квартири. У коридорі горіла олійна лампа, спеціально залишена для того, щоб освітлювати їй дорогу. Ключ від квартири Леоні поклала в порцелянову вазу, що стояла біля срібної таці для пошти, на якій не було ні листів, ні візитівок. Прибравши з підлокітника материну шаль, дівчина стомлено опустилась у фотель. Скинувши заляпані туфлі та шовкові панчохи, Леоні стала розминати отерплі пальці, розмірковуючи про дивну ухильність брата. Якщо в його діях не було нічого вартого осуду, то чому ж він запізнився до оперного театру?

Зиркнувши в коридор, Леоні побачила, що двері до материної кімнати зачинено, і ледь не вперше в житті вона пошкодувала про це. У компанії Маргарити вона часто почувалася пригніченою, теми материних розмов здавалися їй дріб’язковими та передбачуваними. Проте сьогодні дівчина залюбки б улаштувала нічні посиденьки з матір’ю.

Узявши лампу, вона пішла до вітальні. То була простора кімната, що займала ввесь фронтон будинку, і її вікна виходили на саму Рю де Берлін. Три великі вікна були зачинені, але ситцеві портьєри, що звисали від самісінької стелі аж до підлоги, залишили розсунутими.

Поставивши лампу на стіл, Леоні глянула вниз, на відлюдну вулицю. І раптом збагнула, що її аж до кісток пробирає холодний страх. Згадавши, що Анатоль зараз десь у місті, вона плекала надію, що з ним усе гаразд.

Нарешті думки про те, що могло з нею статися, почали поволі заповзати в її свідомість. Піднесений настрій, який підтримував дівчину впродовж усього вечора, поволі вивітрився, і ляк та непевність охопили її. Їй здалося, що кожна часточка її тіла й кожен нерв повняться спогадами проте жахіття, очевидицею якого вона стала.

Кров, ненависть і поламані кістки.

Леоні заплющила очі, але образи однаково чітко, як фотографії, закарбовані в її пам’яті, виринали один по одному в її свідомості. Сморід розбитих пляшок з екскрементами та гнилими овочами. Застиглі від жаху очі чоловіка, у груди якого встромили ножа, — коротка паралізуюча мить між життям і смертю.

На спинці фотеля висіла зелена вовняна шаль. Леоні огорнула нею плечі, прикрутила лампу й підібгавши ноги, згорнулася калачиком у своєму улюбленому кріслі.

Раптом з нижнього поверху крізь підлогу стали просотуватися звуки фортепіано. Леоні всміхнулася. Знову Клодові не спиться й він музикує. Вона зиркнула на годинник над каміном.

Дванадцята ночі з гаком.

Леоні було приємно думати, що не лише вона не спить на Рю де Берлін. У цій музиці Клода Дебюссі було щось заспокійливе та втішне. Зарившись глибше в складки шалі, дівчина впізнала виконуваний твір. То була «Діва-обраниця» — композиція, котру, як стверджував Анатоль, Дебюссі написав, маючи на думці Леоні. Утім, вона знала, що то хибне твердження. Клод-Ашиль сам колись розповідав їй, що для лібрето він використав поему Росетті, на яку того, своєю чергою, надихнув вірш мосьє Едгара По «Ворон». Проте хай там як, а цей твір запав Леоні в душу, і його неземні акорди точно збігалися з її нічним настроєм.

Раптом її свідомістю заволодів іще один спогад. Ранок того дня, коли відбувався похорон. Тоді, як і зараз, Ашиль без упину барабанив по клавішах. Сумні й веселі ноти проникали крізь підлогу, і Леоні почало здаватися, що ще трохи — і вона збожеволіє від його гри. Віяло з пальмового листка в скляній вазі для квітів. Важкий запах церковного ритуалу та смерті, що просякнув кожний куточок помешкання; аромат ладану й свічок, які палили, щоб забити всепроникний солодкавий запах тліну, що йшов від трупа, котрий лежав у закритій труні.

Ти явно переплутала те, що було, з тим, що є зараз.

Після похорону майже щоранку Анатоль став щезати з квартири ще до того, як уранішнє світло надавало навколишньому світові його звичних обрисів. І майже кожного вечора він повертався тоді, коли всі вже засинали. Якось його не було вдома цілий тиждень — і без жодних пояснень. Коли ж Леоні набралася сміливості й спи — тала, де він був, брат відповів, що їй не варто перейматися, бо то її не стосується. Вона припускала, що Анатоль проводить ночі, граючи в карти. А ще з пліток челяді їй було відомо, що його піддають велемовним анонімним прокльонам на газетних шпальтах.

Такий спосіб життя, звичайно, позначився на його зовнішності. Щоки Анатоля запали, шкіра стала тонкою та блідою. У його карих почервонілих очах оселилася втома, а губи потоншали й пошерхли. Леоні готова була піти на все, аби лише не бачити цього занепаду.

Тільки коли дерева на бульварі Малешерб стали вкриватися листочками, а на алеях парку Монсо знову зацвів рожевий та білий бузок, газетні напади на Анатоля раптово припинились. Відтоді його настрій покращився, а здоров’я зміцнилося. До Леоні змову повернувся той колишній старший брат, якого вона раніше знала й любила. І відтоді більше не було зникнень, ухилянь і напівправди.

До сьогоднішнього вечора.

Леоні раптом збагнула, що плаче. Похололими пальцями вона змахнула сльози й іще щільніше загорнулася в шаль.

Надворі вересень, а не березень.

Проте біль у серці Леоні не минав. Вона знала, що Анатоль збрехав їй. Тому вона залишилася вартувати біля вікна, заколисуючись музикою Дебюссі, що долинала знизу, та прислухаючись, чи часом не зашарудить у вхідних дверях ключ Анатоля.

РОЗДІЛ 7

17 вересня, четвер

Не розбудивши коханки, Анатоль обережно вибрався з крихітної орендованої кімнати. Намагаючись не потривожити інших мешканців пансіону, він, не взуваючи черевиків, став повільно спускатися вузькими запиленими сходами. На кожній площадці горів газовий пальник. Проліт за прольотом спускався він униз, аж поки не опинився в коридорі, що вів надвір.

Іще не зовсім розвиднілось, і Париж тільки-но починав прокидатись. Удалині було чути торохтіння коліс постачальницьких двоколок