Алан Маршалл - Я вмію стрибати через калюжі

Мені легко було уявити собі, як доктор Робертсон розмовляє з місіс Каррудерс, але я не вірив, що й ми з ним можемо зрозуміти одне одного.

Шкіра в нього була бліда, неторкана сонцем, трохи темніша на щоках, які він голив дуже старанно. Мені подобались його очі — ясно-блакитні, із зморшками, особливо помітними, коли він сміявся.

Його довгі вузькі пальці пахли милом і були холодні на дотик.

Він обмацав мою спину й ноги, запитуючи весь час, чи мені не боляче, потім випростався і, дивлячись на мене, сказав сестрі:

— Викривлення вже досить значне, уражена частина спинних м’язів.

Ще раз оглянувши мою ногу, він скуйовдив мені чуба й сказав:

— Все це ми тобі вирівняємо. — А тоді до сестри: — Треба буде вирівняти гомілкову кістку. — І, взявши мене за кісточку, повів далі: — Ці сухожилля доведеться вкоротити, а ступню підняти. Ми переріжемо їх у цьому суглобі.

Він повільно провів пальцем по шкірі над коліном.

— Вирівнювати будемо тут.

Я назавжди запам’ятав цей рух його пальця, бо там, де він провів лінію, потім з’явився рубець.

Уранці напередодні операції він зупинився біля мого ліжка й сказав старшій сестрі, що супроводжувала його:

— Мабуть, він у нас добре обвикся — дивіться, який веселий.

— Так, так, він у нас хлопчик розумний, — закивала старша сестра й додала своїм удавано бадьорим тоном: — Він навіть співає «Тпрусь, тпрусь, чорний коте!» Правда ж, Алане?

— Еге ж, — сказав я, ніяковіючи, як завжди, коли вона розмовляла зі мною, мов з маленьким.

Якусь мить лікар замислено дивився на мене, а тоді раптом нахилився й відкинув ковдру.

— Перевернись-но, покажи мені свою спину, — наказав він.

Я перевернувся й відчув, як його холодні пальці обмацують мій скривлений хребет.

— Добре, — мовив він, випростуючись і тримаючи ковдру, щоб я міг знову лягти горілиць.

Коли я вмостився на подушках, він скуйовдив мені чуба і сказав:

— Завтра ми вирівняємо твою ногу. — І, якось чудно всміхнувшись, додав: — А ти хоробрий хлопчик.

Ця похвала тільки здивувала мене: чого б то він мав казати таке? Мені закортіло розповісти йому, як хутко я бігаю, та поки я вагався, він уже обернувся до Татуся, що сидів у своїй колясці й посміхався беззубим ротом.

Татусь прижився в лікарні, як кіт у хаті. Це був старий, пенсіонер з паралізованими ногами. Він катався по палаті й виїздив на веранду в кріслі-колясці. Руки в Татуся були худі й жилаві, й він вправно орудував ними, посилаючи крісло вперед різкими, швидкими поштовхами. Я із заздрістю спостерігав, як він, трохи нахилившись, гасає по палаті, і мріяв про той час, коли і я їздитиму по лікарні в такому самому кріслі, а потім перемагатиму всіх у змаганнях на колясках, вигукуючи: «Дай дорогу!» — як справжній велогонщик.

Під час лікарського обходу Татусь завжди займав позицію коло мого ліжка. Нетерпляче стежачи за лікарем, що обходив палату, він ладнався вразити його заздалегідь наготованою фразою. Марно було б звертатися до Татуся в таку хвилину — він нічого не чув. Зате решту часу він базікав безугаву.

Здебільшого Татусь скиглив і скаржився; він терпіти не міг процедури щоденного купання.

— Ескімоси ніколи не миються, зате їх і довбнею не вб’єш, — виправдував він свою нехіть до купання.

Сестра щодня змушувала його приймати ванну, а він вважав, що це шкодить його легеням.

— Сестро, не садовіть мене під оту поливальницю, бо я схоплю запалення легенів.

Коли він затуляв рота, обличчя його бралося глибокими зморшками. Яйцеподібний череп Татуся вкривав ріденький сивий пух, крізь який поблискувала шкіра, всіяна коричневими цятками.

Мені він був неприємний — не зовнішністю, цікавою, як на мене, а грубістю й безсоромністю.

Одного разу він сказав сестрі:

— Я сьогодні скільки не силкувався — нічого не вийшло. Може, в мене з кишками негаразд?

Я швидко глянув на сестру — чи не збентежилася вона. Але вираз її обличчя не змінився.

Його постійні скарги дратували мене — я вважав, що бодай зрідка він мав би казати, що почуває себе добре. Але він цього ніколи не казав.

Іноді Мік питав його:

— Як здоров’ячко, Татусю?

— Гірше не буває.

— Але ти, я бачу, ще живий.

— Воно-то правда, що живий, але почуваю себе так, наче от-от помру, ну, просто от-от. — Татусь засмучено хитав головою й від’їздив до ліжка якого-небудь новачка, котрому ще не набридли його скарги.

Він вельми поважав старшу сестру й підлещувався до неї — головним чином тому, що вона могла відпровадити його до притулку для старих.

— У тому притулку довго не протягнеш, — казав він Енгусові. — Надто коли ти хворий. Коли ти старий і кволий, уряд усе робить, аби спекатися тебе.

Тим-то він завжди розмовляв зі старшою сестрою солоденьким голоском і всіляко догоджав їй, прагнучи переконати в тому, що він справді дуже хворий і потребує лікування.

Одного разу, коли вона спитала в нього, як він себе почуває, старий відповів:

— Серце в мене зовсім мертве, як у здохлого барана.

Я зразу ж уявив собі колоду різника, й мені зробилося так гидко, що я тут-таки сказав Енгусові:

— А я сьогодні почуваю себе добре, дуже добре.

— От і молодець, — відповів він. — І дивися, щоб завжди так було.

Енгуса я любив.

Одного ранку під час обходу, коли Татусь сидів у своєму кріслі перед каміном, що обігрівав палату, старша сестра спитала в нього:

— Хто зібгав завіски?

Вони висіли на розчиненому вікні поблизу каміна, й вітерець відхиляв їх до вогню.

— Це я зробив, сестро, — признався Татусь. — Я боявся, що вони можуть зайнятися.

— У вас брудні руки, — гнівно сказала сестра. — Всі завіски в плямах! Надалі, будь ласка, просіть санітарку, щоб підв’язувала.

Татусь помітив, що я прислухаюся, і трохи згодом сказав:

— Знаєш, старша сестра — чудова жінка. Вчора вона врятувала мені життя. Вона, здається, трохи розгнівалася через оті завіски, але віриш, якби це було в моїй хаті і з моїми завісками, я б однаково їх зібгав. З вогнем жарти кепські.

— Мій батько бачив, як згорів будинок, — сказав я.

— Так, так, — неуважливо кивнув він. — На нього це схоже. Він і до палати вбігає, мов з пожежі. А з тими завісками знаєш як — тільки-но зайнялись, уже й хата палає.

Іноді Татуся відвідував убраний у чорне пресвітеріанський священик. Він знав старого, ще відколи той мешкав у халупі над річкою. Священик приносив йому тютюн і газету «Мессенджер». Він був іще молодий, але говорив завжди серйозно й задкував, мов полохливий