Ольга Токарчук - Правік та інші часи

— Хіба це любов?

Женовефа відповіла.

— З моїх вікон видно млин, — сказав Елі.

Час Фльорентинки

Людям часто здається, буцімто причиною божевілля має бути велика драматична подія, страждання, котре не можна пережити. Їм здається, що божеволіють з якихось причин — через незбутнє кохання, через смерть найближчої людини чи втрату маєтку, через те, що зазирнув в обличчя Богу. Люди також думають, начебто божевільними стають несподівано, відразу, за незвичайних обставин, а божевілля спадає на людину, мов тенета, обплутує розум, каламутить почуття.

Тим часом Фльорентинка збожеволіла зовсім звичайно й, можна сказати, без причини. Раніше мала б причину для божевілля — коли її чоловік утонув зоп’яну в Бялці, коли померло семеро з дев’яти її дітей, коли передчасно викидала вагітність за вагітністю, коли позбувалась тих, кого не народила, й коли двічі від цього мало не померла, коли згоріла її стодола, коли покинула двох живих дітей і валандалася десь світами.

Тепер Фльорентинка стала стара, й усе пережите було позаду. Суха, як дошка, й геть беззуба жила собі в рубленій хатині біля Гірки. Одні вікна виходили на ліс, інші — на село. У Фльорентинки залишилося дві корови, які годували господиню та її псів. Вона мала невеличкий садок, повен хробачливих слив, а влітку біля хати квітли великі кущі гортензії.

Фльорентинка божеволіла непомітно. Спершу в неї боліла голова, й вона не могла вночі спати. Заважав їй місяць. Казала сусідкам, що місяць на неї пантрує, його пильний погляд проникає крізь стіни та шибки, а блиск розставляє на неї пастки в дзеркалах, шибках і відображеннях на воді.

Згодом Фльорентинка почала виходити вечорами у двір і чекати на місяць. Він сходив над толокою, завжди той самий, хоча й іншої форми.

Фльорентинка погрожувала йому кулаком. Люди побачили цей кулак, звернений до неба, і сказали: звар’ювала.

Фльорентинчине тіло було дрібне та кощаве. Після періоду, коли вона постійно народжувала, їй залишивсь округлий живіт, який тепер видавався смішним, наче хлібина, запхнута під спідницю. Після стількох вагітностей не лишилось їй жодного зуба, геть як у прислів’ї: «Одна дитина — один зуб». Щось за щось. Фльорентинчині груди були пласкі та довгі, ніжно тулилися до тіла. Їхня шкіра нагадувала тонкий папір, у який пакують після свят ялинкові прикраси, а крізь неї видніли голубі жилки — ознака того, що Фльорентинка досі живе.

А були це часи, коли жінки помирали раніше від чоловіків, матері — раніше, аніж батьки, адже жінки завжди були резервуарами, з яких виходило людство. Діти вилуплювалися з них, наче пташенята з яєць. Яйце потім мусило само склеїтись докупи. Що сильнішою була жінка, то більше дітей народжувала, а Фльорентинка ж була слабка. На сорок п’ятому році життя її тіло, визволене з кола вічного народжування, досягло своєрідної нірвани безплідности.

Відколи Фльорентинка збожеволіла, на її обійстя почали збігатися коти та собаки. Незабаром люди стали трактувати сусідку як порятунок своєї совісти й, замість топити малих цуценят чи кошенят, підкидали їх у кущі її гортензій. Молока двох корів вистачало на всіх. До тварин Фльорентинка ставилася завжди з повагою, так, як до людей. Уранці казала їм «доброго дня», а коли ставила миски з молоком, не забувала побажати «смачного». Мало цього, не називала їх «псами» чи «котами», бо це звучало б зневажливо. Казала «панове пси» чи «панове коти», як ото панове Маляки чи панове Хлипали.

Фльорентинка зовсім не вважала себе божевільною. Місяць за нею ганявся, наче звичайний переслідувач. Але однієї ночі сталося диво.

Як завжди, коли місяць був уповні, Фльорентинка зі своїми псами вийшла на пагорб посваритися з місяцем. Пси вляглися навколо неї на траві, а вона кричала в небо:

— Де мій син? Чим ти його спокусив, товста срібна жабо? Ти надурив мого старого й утягнув його в воду! Я бачила тебе нині в криниці, зловила тебе на гарячому — ти затруїв нам воду…

В будинку Серафинів засвітилося, й чоловічий голос крикнув у темряву:

— Замовкни, дурнувата! Тут люди сплять…

— Та спіть собі, спіть, поки й ратиці відкидаєте! Нащо було народжуватися, щоб тільки спати?

Голос замовк, а Фльорентинка всілася на землю й дивилась у срібне обличчя свого ворога. Воно було зоране зморшками, сльозаве, зі слідами якоїсь космічної віспи. Пси всідалися на траві, в їхніх темних очах також відбивався місяць. Вони сиділи тихо, а стара поклала руку на голову великій кудлатій суці. Тоді відчула в своєму розумі чужу думку, навіть не думку, а контури думки, образ, враження. Це було щось чуже її мисленню, не лише тому, що походило — як вона відчувала — ззовні, а тому, що було геть іншим: однотонним, виразним, глибоким, чуттєвим, пахучим.

Були в ньому небо й два місяці, один побіля одного. Була річка — холодна та радісна. Були хати — привабливі й страшні водночас. Лінія лісу — пейзаж, повен дивного хвилювання. На траві лежали гілки, каміння, листя, наповнені образами, згадками. Поряд них, мов стежки, в’юнилися смуги, повні значення. Під землею — теплі живі коридори. Все було іншим. Лише обриси світу залишилися тими самими. Тоді своїм людським розумом Фльорентинка збагнула, що люди мають рацію: таки — здуріла.

— Я розмовляю з тобою? — запитала великої кудлатої суки, голова якої лежала на її колінах.

Авжеж.

Вони повернулись додому. Фльорентинка вилила в миски рештки вечірнього молока. Сама також узялася вечеряти. Мочила в молоко шматок хліба та жувала його беззубими яснами. Коли їла, подивилася на одного з псів і спробувала сказати щось йому однією лиш думкою. Послала думку, «уявляла» щось на зразок: «я є, і я їм». Пес підвів голову.

Тож цієї ночі чи то через свого переслідувача, чи то через божевілля Фльорентинка навчилася розмовляти зі своїми псами та котами. Розмови полягали у посиланні образів. Те, що думали тварини, не було таким компактним та конкретним, як мова людей. Не було там рефлексій. Натомість були речі, бачені зсередини, без тієї людської віддалі, яка приносить почуття відчужености. Світ відтак здавався більш приязним.

Найважливішими для Фльорентинки були ці два місяці з образів тварин. Дивно, що тварини бачать два місяці, а люди лише один. Фльорентинка не могла цього збагнути, отож зрештою втратила бажання розуміти. Місяці були різні, в певному сенсі навіть протилежністю один одному, але й однакові водночас. Один був м’який, трохи вологий, ніжний. Другий світив і радісно дзвенів, був твердий, наче срібло. Через це природа Фльорентинчиного переслідувача була подвійною, і цим він загрожував їй ще більше.

Час