Олександр Леонідович Ушкалов - БЖД

піді­ймаю Монсерат, двері вже давно перестали для ме­не існувати й перевтілились у всесвітньо відому співачку, і намагаюся закрити нею прохід до кло­зету, але навколо раптом гасне світло. Монсерат доводиться поставити на землю й відпустити, бо врешті-решт вона може неправильно мене зрозу­міти – ми стоїмо в темряві, я намагаюся охопити її безмежну талію... Відпустивши Монсерат, я чую, як вона з гуркотом падає в клозет, після чого світло знову з'являється, а переді мною стоїть Кет і три­має в руках свою спідничку, яка, судячи з усього, ще мить тому була в мене на голові. Знаєте, як­би я вів щоденник і вирішив записувати ті життєві моменти, в які б мені хотілося взяти й збожеволіти, то це був би саме той момент.

—Кет, сонечко, – кажу я, – слухай, може, ти хоч це сама вдягнеш?

—Будь спок, – каже мала, – тримай! – і почи­нає заливати червону тканину якимось дезиком.

Я, звісна річ, нічого не розумію. Навіщо во­на це робить? Фак, адже її спідниця так гарно пахне... Не знаю чому, але в такі хвилини світ починає здаватися мені геть шизонутим, і га­даю, що світ про мене приблизно тієї ж думки.

Певно, мала помічає мій здивований погляд:

—Чо витріщився? Це антистатік!

—Як-як? – ще дужче дивуюся я.

—Ан-ти-ста-тік! – по складах повторює во­на. – Це щоб панчішки не приставали до спідниці.

—Ну й ну... – кажу я й киваю головою.

—А тепер, – просить мала, ~- порозмахуй нею, нехай нинігри і і.ся.

—Як? – питаю я й роблю рух, наче обкуре­ний тореадор.

—Во-во, – каже Кет, – швидше, любчику, я знаю, ти можеш, – і зникає у ванній.

Я розмахую її спідничкою, а думки в голові змі­нюються з калейдоскопічною швидкістю. Власне, саме за цим заняттям мене й застає Ікарус. Він дов­го тупцяє на одному місці й підозріло дивиться спочатку на Монсерат, що валяється в клозеті, по­тім на мене, а потім на спідничку Кет, якою я ви­махую в повітрі.

—Не дивись так, – кажу я йому, – креветки теж на мене так дивилися... 1 де вони тепер?

—Що?.. Що ти робиш? – ошелешено питає він і переводить погляд зі спідниці на мене.

—Вивітрюю зі спідниці ан-ти-ста-тік, хіба не бачиш?

—Для чого? – ще дужче дивується Ікарус.

—Ну, – кажу я, – щоб вона не приставала до сідниць, як же ти не розумієш?

—І давно це з тобою? – струшує головою мій друг.

—Що саме? – не розумію я.

—Ну, давно ти ходиш в одязі Кет?

—Відвали, – кажу я, – не чіпляйся до ме­не, – і бризкаю в його бік антистатіком, який Кет залишила поруч зі мною, думаючи про те, що ко­ли ця фіговина робить так, що спідниця потім не липне до сідниць, то чому б їй зараз не зробити так, аби від мене відвалив Ікарус зі своїми дурну­ватими питаннями.

На допомогу мені приходить Кет. Вона заби­рає н мене спідничку й шепоче на вухо:

—Спробуй сьогодні нічого більше не їсти, а пий чай із коньяком, так робив мій дідусь, то­ді тобі стане легше...

—Твій дідусь теж був ядерним фізиком? – цікавлюсь я.

—Ні, алкоголіком.

«Дивно, як у сім'ї алкоголіка міг народитися ядерний фізик?» – питаю я себе подумки, проте вирішую змовчати. Беру пляшку коньяку й знову плентаюсь до свого надувного матраца.

Здавалося, я проспав цілу добу, але коли Іка­рус мене розбудив, було лише близько дев'ятої вечора, тобто я відключився всього на двадцять хвилин... Цей придурок стояв наді мною й бем­кав ложкою об порожню каструлю, співаю­чи марсельєзу. З цього я міг зробити висновок, що півпляшки коньяку, залишеного мною біля матраца, вже давно випарувалось. Відкривати очі було в облом, проте Ікарус ніяк не втихоми­рювавсь. За мить до нього долучився сусід-фа-раон з нижнього поверху, що довбав чимось ме­талевим по батареї й матюкався, судячи з усього через те, що не знав слів марсельєзи.

—Слухай, Ікарусе, втухни, під нами живе фа­раон. У нього є наручники, дубець і пістолет...

—Мало того, що фараон, то йому ще й ведмідь на вухо наступив, – бурчить Ікарус, урвавши спів і бемкнувши ще кілька разів задля годиться.

Проте фараон не вщухає, він продовжує дов­бати батарею, а до нього підключається ще добра половина під'їзду. У мене складається таке вра­ження, що для всіх цих людей шматок залізяки,

який тягнеться крізь їхні квартири, став утілен­ням світового зла – так завзято вони по ньому хріначать... Пригадую, якось за результатами тес­ту наш універський психолог встановив, що Іка-рус і я, що ми, коротше, аутсайдери, лузери, курва... Він так і сказав:

– Ви лузєри, панятно? – і вишкірився.

Не знаю, як я, а щодо Ікаруса всі ці тести гівна не варті. Хіба може лузер за півхвилини вчинити такий масовий психоз?

—Ну й якого хріна було це робити? – не ро­зумію я.

—У мене сьогодні день народження, – роз­водить руками Ікарус і прямує на кухню, – нехай усі знають.

—Агов, чувак, ти чо? Ми ж його два місяці тому святкували! – кричу я йому навздогін.

—Ні-ні, ти не доганяєш, сьогодні мій справж­ній день народження... Я серйозно...

Ця новина змушує мене остаточно прочума­тись...

Ми познайомилися з Ікарусом на початку весни, якщо, звісно, те, що сталося, можна на­звати знайомством. Я тоді був на другому курсі, нелегально жив у общазі й мав працювати ніч­ним сторожем автостоянки. Зрештою, не ска­жу, що ця робота мені не подобалась. О десятій вечора я вилазив на сторожову башту, курив, дуже багато думав, кілька разів на ніч робив об­хід. Ще можна було погратися потужним про­жектором, але його дозволяли вмикати тіль­ки в екстрених ситуаціях, хоч ніхто, звісна річ,

мені не пояснював, що таке екстрена ситуа­ція... Майже щоночі на нашій стоянці залиша­ла свій мере одна дуже нічогенька соска, ну, я приблизно здогадувався, чим у її віці можна заробити на тачку за 60 штук баксів... Скажімо так, це й була моя екстрена ситуація – коли во­на залишала авто й поверталася назад до ви­ходу, я, наче персональний ангел-охоронець, освітлював їй шлях. А вона, вихляючи стег­нами, як на подіумі, й пахкаючи дамською слімзсигареткою, натомість дратувалася, кри­чала, що я маніяк, і тицяла мені фак, дурна кур­ка. Вона навіть не розуміла, що схожа в той час на богиню, що їй, можливо, більше ніхто так не освітлюватиме сцену в її довбаному блядсь-кому лайфі... Але мова не про те...

Я дуже гарно пам'ятаю той