Олександр Леонідович Ушкалов - БЖД

Одного разу ми навіть врятували старого від смерті – він нажерся горілки й почав учити нас, як жити. А оскільки з п'яним Рулертом сперечати­ся було марно, ми, звісна річ, з усім погоджува­лись. НАТО – гандони! Капіталізм – гавно! – ка­зав Рулерт. – Депутати – самі пиздоболи, шо по­роху не нюхали! І президент... – тут Рулерт чогось змовк...

– Так-так, звичайно, – кивали ми, хоч нам були глибоко по цимбалах і капіталізм, і НАТО, і депутати, ну й президент так само...

—Що так, що так? – Рулерт брав своїми ру-ками-лопатами Ікаруса за барки.

—НАТО – пиздоболи... – спокійно сидів на місці Ікарус і дивився йому прямісінько в очі.

—Ні, вони гандони!!! – кивав головою Рулерт, певно, вбачаючи якусь, тільки йому відому, мета­фізичну різницю між гандонами й пиздоболами.

—Так точно! – додав для чогось я.

Одним словом, коли Рулерт зрозумів, що дис­кусії не вийде, що ворог морально подавлєн і убіт, він став нам показувати, як правильно вдягати протигаз.

– Кожна порядна, блядь, людина має трима­ти вдома протигаз, – кричав він, – на случай га­зової атаки.

І він таки справді правильно його вдягнув, вдягнув і затих – нам з Ікарусом це було якраз на руку, бо, крім усього цього, старий близько години грузив нас розповіддю про те, як у дитин­стві заблукав у лісі на лижах. Схоже, саме тоді він і став таким відморозком...

Те, що в протигазі закрито клапан, ми помітили не відразу, десь так хвилин за п'ять – одним сло­вом, ми помітили це раніше за Рулерта. Пригадую, Ікарус робив йому штучне дихання через кухон­ний рушник, а я розмахував його руками, немов інструктор, що вчить птахів літати. Прийшовши до тями, Рулерт дуже нам дякував, мовляв, бачив страшний сон, в якому його душили його ж та­ки учні, а ми його розбудили й урятували від усіх цих жахіть. Потому він знадив у свій дачний буди­ночок і не з'являвся більше місяця. Зараз він теж був не частим гостем. Приходив зазвичай тільки

для того, аби отримати бабло за наступний місяць, і йшов його пропивати. Тож дверима можна було особливо не перейматися.

Я прокручую всі ці думки в голові й, власне, тільки зараз помічаю, що двері спираються на стінку коридора градусів так під 60, а сам я, на­че медуза, вишу на них. Піді мною плакат Монсе-рат Кабальє, якому Рулерт не знайшов кращого місця, ніж тут, на дверях клозету. Я не знаю, може, старий на неї дрочить... Про смаки не сперечають­ся. Цей світ настільки дивний, що мільйони людей можуть пертися від потрясного голосу Монсерат, а наш господар може просто на неї дрочити.

Мені виразно не подобається вся ця ситуа­ція, але я намагаюся себе заспокоїти. «Все не так уже й погано, – думаю я, – могло б бути й значно гірше. Скажімо, на цьому плакаті міг би бути я, а на мені б зараз лежала Монсерат Кабальє... так-так, це взагалі був би повний піпєц...»

Але ні... повний піпєц... починається за мить. До коридора вибігає Кет. Мала в рожевих труси­ках і рожевому бюстгальтері, який вона тримає на груденятах своїми лапками.

—Ой, – скрикує раптом Кет, побачивши ме­не. Коли наша маленька дуже лякається, вона, наче дитя, хапається своїми долоньками за щічки.

—Йой, – скрикую я, бо бачу, як її бюстгаль­тер падає на підлогу, а ми з Монсерат тим часом зриваємось і їдемо ще кількадесят сантиметрів по стінці.

—Не дивись на мене, – каже Кет.

—Ти на мене теж, – буркаю я й відвертаюся.

—Це ще чого?

—Того, що я лежу на Монсерат Кабальє...

—Яка гидота, – кривиться Кет, – вставай з неї... ліпше допоможи мені застебнути бюст­гальтер.

Я таки й справді злізаю з Монсерат, посилаю їй повітряний поцілунок і намагаюся застебнути бюстгальтер Кет. Я застібаю її рожевий бюстгаль­тер і, звісна річ, медитую. Руки тремтять, наче в алкоголіка, тож я довго не можу впоратися зі своїм завданням. Мій погляд ковзає по її плечи­ках, далі по спинці, потім переходить на ідеальні сіднички... «Я спокійний, – подумки кажу собі я, – я глибоко дихаю й молюся, аби до мене при­йшов мій ангел-охоронець із розвідним гаєчним ключем і позакручував усі мої гайки або принайм­ні заїхав мені тим ключем по черепу, щоб я нічого цього не бачив».

—Малий, ти що там, заснув?

—Тут заснеш... Це що, кодовий замок?

—Ні фіга він не кодовий, просто встав у пра­вий отвір нижньої пластмасової фігнюшки лівий пиптик верхньої фігнюшки, а в лівий отвір ниж­ньої правий пиптик верхньої... потім натисни, доки не почуєш, що воно заклацнулось, усе дуже просто...

Після пояснень Кет у мене починають плави­тись мізки. Я взагалі ненавиджу бюстгальтери, бо вони нагадують мені мій перший сексуальний до­свід – тоді я добрих півгодини намагався зняти його зі своєї однокласниці, шукаючи застібку десь позаду, а вона, курна, була попереду – я до такого

навіть додуматись не міг. Блін, ну це було б майже те саме, якби я почав шукати груди в неї на спині. А однокласниця була така вгашена, що ніяк не могла допетрати, чого я так довго возькаюсь, і за­для чогось несамовито м'яла руками мої сідниці. Одним словом, після свого першого разу я вирі­шив більше ніколи цим не займатися.

Нарешті мені вдається впоратися з цією три­котажною головоломкою.

—Слухай, ви з Ікарусом тут не помрете з го­лоду? – цікавиться Кет і тікає до кімнати.

—Ні, – кажу я, – я купив пляшку коньяку, твої улюблені ананаси й до фіга тюбиків зубної пасти з дурним бобром на упаковці...

—А?.. – чую я з-за дверей.

—Щоправда, я не знаю, чи можна її ковта­ти, – перебиваю я Кет.

—Ананаси – це гарно. А в тебе що, карієс? – зиркає на мене вона.

—Ні, все дуже просто, майже так само, як із твоїм бюстгальтером... Там була дівчина, яка хотіла підірвати супермаркет, бо за нею спосте­рігало чмо з-за холодильника з кокою...

—І що? – питає Кет.

—І тому мені довелось купити в неї багато тюбиків зубної пасти, а коли я їх купив, виявило­ся, що я автоматично став учасником розіграшу мопеда ямаха, такого точно, на якому БілаДауна переїхало поїздом...

—Гаразд-гаразд... – заспокоює мене Кет. – Ти, головне, не хнилюйся... Я й не знала, що кре­ветки мають таку токсичну дію...

Мені набридають ці дурні балачки, тому я