Юрій Павлович Винничук - Аптекар

Наступного дня я через виняра найняв прибиральниць, Магдулю і Гальшку, моторних молодичок, і вони врешті довели все до ладу, час від часу пускаючи мені бісики з-під вій. А коли я спустився у винарню, аби перекусити, пан Прохазка тихенько мені повідомив, що Гальшка, та, котра має пишні перса і вигинистий стан, сама напросилася до мене на прибирання, і що чоловік її помер під час мору, то, якби я хотів, міг би взяти її під перину. Я подякував за пораду і поцікавився, чи не міг би пан виняр мені сам це організувати, бо їх наразі дві, і побалакати з Гальшкою наодинці нема як. Він радо погодився, але попрохав мене, аби у дні, коли в Гальшки буде місячка, не пускав її до аптеки, інакше все його вино може скиснути. Та і я ризикую тим, що мої лікарські інструменти можуть вкритися іржею, а ліки звурдяться, бо така страшна сила місячки. Я не став сперечатися, знаючи, що ця премудрість сягає ще часів Гіппократа, і помислив, що незле було б отримати дещицю жіночої ласки після тієї тривалої мандрівки. Коли я надвечір розрахувався з дівками, і вони вийшли від мене, то почув, як виняр закликав Гальшку, а за хвилю вона постукала до мене. Я відчинив, вона всміхнулася і сказала: „Ну, от я прийшла“.

Я запросив її на кухню, присунув їй ослінчика ближче до коминка, в якому збуджено потріскували поліна, і налив вина та вгостив родзинками з запасів Мартинового стрийка.

— Тут ще багато роботи, — сказала вона. — Я дивилася у шафки — там безліч усілякого аптекарського причандалля, але все воно теж у порохах. Нині просто не вистачило часу. Якщо хочете, я й завтра прийду і поперетираю та перемию всі ті шкельця.

Вона шарілася і намагалася говорити про справи, хоч те, що нас єднало, було чимось іншим, тим, що мало бути попереду, тим, чого чекали ми обоє, але вона соромилася, і обличчя її у відсвітах полум'я рум'яніло. Вона не мала і тридцяти, овдовіти в такому віці, вочевидь, важко, отож їй баглося того самого, що й мені. Я узяв її за руку, вона її стиснула, продовжуючи дивитися на танець полум'я, я підвівся, і ми рушили нагору. Коминка у покою я не запалив, але зимно не було. Гальшка зазирнула під ліжко, запитала: „А де?..“ — і затнулася. Я здогадався, що вона має на увазі нічного горщика, і розвів руками.

— А куди ж ви?.. — засміялась вона.

Я показав на балкон, який виходив у сад, і це викликало в неї ще більший сміх, вона спустилася вниз, подзенькотіла начинням, потім захлюпотіла вода, і врешті вона принесла чорного череп'яного гладущика з двома ручками. З задоволеним виглядом запхала його під ліжко і стала роздягатися. У ліжку було холоднувато, але наші тіла так пашіли, що небавом я під час любощів упрів і мусив скинути перину. Потім серед глухої ночі я притулився до її спини і випнутої сідниці і ще раз увійшов, і цього разу все було повільно й розморено.

Коли я прокинувся, Гальшки біля мене не було, а знизу долинали запахи їжі. На столику стояла мидниця, а поруч глечик з водою, збоку звисав рушник. Я визирнув у вікно на вулицю й побачив Гальшку, закутану в теплу хустину, з чорним гладущиком у руках. Вона чекала на воза, увінчаного великою діжею, в яку зливали нечистоти. Четверо смаглявих чудернацько вбраних чоловіків з довгими вусами правили кіньми. Ще один чоловік, либонь їхній господар, стояв збоку й дивився з іронічною усмішкою, як люди підходять до діжки і, відвертаючи голови, виливають вміст своїх горщиків, а потім так, мовби вчинили яке святотатство, хутенько зникають’. Горщики були різні — білі, барвисті, менші й більші, але чорного не було ні в кого. Цікаво, що в ньому варив аптекар? Може, квасив огірки?

Заки я вбрався і помився, Гальшка повернулася і, усміхаючись, поставила гладущика знову під ліжко.

— Яєшню будете? — запитала.

Замість відповіді я поцілував її, вона засміялася, мабуть, їй до вподоби була моя маломовність. Після сніданку Гальшка зайнялася чищенням аптекарського приладдя, а я занурився у підручники. На щастя, у перші роки у Падуї нас посилено навчали готувати ліки самим, але, передбачаючи, що аптекарський цех захоче мене проекзаменувати, я вирішив оновити свої знання та почав студіювати найпопулярніші ліки, аби в день, коли аптека запрацює, не вдарити писком об ляду. Багато ліків практично були мені відомі, треба було тільки поновити у пам’яті рецептуру та пропорції. На щастя, у книжках та в записках Мартина і його стрийка можна було знайти багато чого цікавого і важливого для мене, хоч і траплялися такі дивогляди, як „De quinta Essentia“, „Aurora philosophorum“, „Philosophia occulta“, „Thésaurus thesaurorum“ й інші. Видно, стрийко Мартина цікавився окультними науками і хтозна, чи не був некромантом. Трактат „Clavicula Salomonis“, чи то пак „Ключ Соломона“, присвячений практичній магії, був добряче зашморганий, а на шмуцтитулі виведено каліграфічними буквами: „Яко ця „Clavicula“ мудрість Соломона відчиняє, так нехай же вона відчинить і серця…“. Фраза не була обірвана, а лише затерта. Видно, там вказувалося, про чиї серця йдеться. Я відразу переставив усі непотрібні мені книжки на найвищу полицю, а які потребував для роботи, розташував під руками.

У книзі рецептів Мартинового стрийка можна було знайти чимало дивовиж. Наприклад, олія зі щенят: „Взяти двох новонароджених щенят, порізати їх на частини, вкласти до поливаного горщика разом із фунтом живих хробаків. Варити протягом дванадцяти годин, аж щенята і черв’яки будуть добре розварені. Це дуже добрий засіб на підкріплення нервів, на ішіас, на параліч“. Або олія з ящірок: „Візьміть тузинь[6] живих зелених ящірок, вкиньте їх до трьох фунтів теплої горіхової олії, варіть на слабкому вогні. Засіб від лишаю на голові і від грижі“. Порошок місячний: „Візьміть по півтори унції