Юрій Павлович Винничук - Аптекар

Рута бачила те, що людському оку було недоступне. Вона помічала маленьких козариків, які шугали з-під ніг, притримуючи ручками свої строкаті шапочки, а при цьому щось пищали, мов курчата, бачила, як на деревах стрибають чеберяйчики, а потім ховаються у листі, і лише їхні очі зблискують, як роса, і стежать за кожним кроком, бачила невидимих звірів без тіл і без вуст. Вона бачила, як опар куйовдиться між деревами і формується у страшну роздуту почвару, в якої безліч рук, і руки ті тягнуться до дівчини, ось-ось ухоплять, але вона тоді хрестилася і промовляла «Отче наш», а почвара здувалася, маліла й розчинялася. Дерева обабіч стежки гойдалися і голосно скрипіли, наче рухомі скелети, гілки так і кралися ухопити дівчину за сукню чи за волосся. Рута відмахувалася костуром, і гілки, мов обпечені, відсмикувалися назад, а дерева аж скрикували і стогнали у безсилій люті.

У лісі пахло грибами й вогкістю, у листі вовтузився вітер, здмухуючи павутинки, що припадали до обличчя і не хотіли відлипати, а на дні потічка постукували камінчики, гейби передаючи таємну звістку отим постукуванням. І хоча в довколишньому повітрі панувала невиразна тривога, мовби ось-ось мало щось трапитися і, здавалося, відчувала це кожна найдрібніша травинка, однак Рута була спокійна, не стишувала кроку ані на мить і простувала через ліс, не озираючись, хоча за спиною й вчувалися різні загадкові шелести й шурхоти.

Розділ 3. АПТЕКА «ПІД КРИЛАТИМ ОЛЕНЕМ»

Із записок Лукаша Гулевича.

«Листопад — грудень 1646 року.

— Нуу пане Мартине, — сказав лавник і член лавничого суду пан Бартоломей Зиморович[3], — начувані ми про вас та про ваші подвиги. — І, помітивши мій здивований погляд, пояснив: — Стрийко ваш покійний переповідав нам ваші листи, як ви з турками воювали. Хтозна, чи не доведеться і тут повоювати, бо тривожна настала пора. Ось вам ключі від вашої аптеки. Якби потребували слуги чи служниці, то дайте знати, когось вам підшукаємо, бо будинок великий та й сад там просторий, то є де руки прикласти.

Я подякував і сказав, що спочатку роззирнуся. На тому ми попрощалися. Будинок Мартинового стрийка стояв на розі Ринку і сліпої вулички, що мала назву Дорога за оленем через те, що сам будинок, як і аптека, називалися „Під Крилатим Оленем“[4]. Вгорі під дахом і справді був вирізьблений олень з розпростертими крилами, а над дверима красувалася вивіска у вигляді ступки, у якій товчуть ліки. Відразу з вулички вели двері до аптеки з трьома просторими приміщеннями, над якими містилося два покої, а над ними — захаращене всіляким непотребом горище. Та цього мовби замало — то ще й великий підвал з окремим входом, який орендувала винярня пана Вацлава Прохазки з Брна. Сам пан виняр відразу ж поквапився зробити мені візиту і поцікавитися, чи не продовжу я йому оренду, при цьому вручив десять золотих і кілька пляшок вина. Я сказав, що покіль не маю щодо підвалу жодних планів, і ми з паном Вацлавом розпрощалися в доброму настрої, закропленому мальвазією.

Індермах, як прийнято тут називати задню частину будинку, виходив на садок, що був увесь у снігу, з якого стирчали сухі пагони малини, скоцюрблені галузки кущиків і тоненькі стовбури якихось ще молодих саджанців. Довкола садка височіли мури, мене це цілковито задовольняло, бо не люблю, коли хтось до мене зазирає.

Перше, що я зробив, повідчиняв усі вікна, бо застояне важке повітря давалося взнаки. Приміщення аптеки й решта покоїв потребували неабияких зусиль, аби їх прибрати, почистити, витріпати, бо запилюжилося усе так рясно, що рухатися я мусив доволі обережно, аби не здіймати за кожним кроком сизих хмарок. В аптеці всі стіни, аж до стелі, були заставлені шафами й полицями з ясеню. На полицях стояли полив’яні глечики з гданської глини, гарно розмальовані, і на кожному був каліграфічний латинський, напис. А в шафах — шухлядки і скриньки, замкнені на ключ і теж старанно підписані. У слоїках, наповнених чимось густим і темним, крізь мутну рідину можна було розгледіти зародки якихось дивних зморщених істот, що непорушно зависли у тій рідині, наче планети незвіданої галактики, але коли їх взяти в руки, вони починали вигойдуватися і підніматися та опускатися, викручуючись на всі боки, мовби прагнучи задемонструвати кожну найменшу дрібничку свого потворного жовтого тіла. В інших слоїках і пушках[5] зберігалися чудодійні екстракти з цілющих трав і мінералів, жмутки засушеного зілля і розмаїті корінці звисали гірляндами зі сволоків, напоюючи приміщення п'янливим ароматом лугів, степів, лісів і заморських нетрів. На жаль, і це все було припорошене й запавутинене, тож доведеться щось викинути, а щось виполокати й знову висушити. За дня сонячне проміння вигравало на слоїках заворожуючу мелодію, повну радісних зблисків і шаленого танцю порошинок, але увечері вони виглядали похмуро. Сушені змії, черепи і копита звірів висіли на стінах, а посеред ляди вищирював великі жовті зуби вилинялий людський череп, із зубів у нього стирчала різьблена глиняна люлька. Ще на ляді була вага з дрібненькими гирками і мідними пелюсточками, на яких було вибито від одного до десяти лотів…

Я спочатку просто не знав, за що братися, і першого дня вивільнив з непотребу на жилому поверсі лише один покій, у якому збирався відпочивати, тепер там окрім широкого горіхового ліжка і шафи не було більше нічого. Я викинув на балкон ковдри, перини й подушки, вилупцював їх від душі дощинкою і залишив на сонці, відтак усе обережно позамітав і мокрою шматою витер, але коли, задоволений собою, вийшов з покою, то важко зітхнув — сходи, що вели вниз, і партер теж були вкриті порохом. Одне слово, на прибирання я витратив увесь день, але розчистив лише невелику частину будинку. Врешті, втомлений, розкоркував плящину мальвазії і випив її біля коминка. Потім заліз під перину, яку вдалося трохи нагріти біля вогню, накрився з головою і заснув. Снилися мені снігові Альпи.