Сергій Вікторович Жадан - ДНК

class="p1">Ми ж бо знали, як чинили з євреями в Польщі, але старий не повірив. Я б міг, звичайно, зачекати, поки їх виселять, але ж де була певність, що отримаю свою хату назад саме я? Така можливість була надто примарною. Тоді я пішов до комісаріату й вишуканою мовою ґеноссе Шиллера розповів про підлих грабіжників, які захопили мою хату. Моя мама німкеня, гордо повідомив я, її вивезли на Сибір, а я жертва більшовицького режиму. Чи не можна мені отримати посвідку фольксдойче й виселити з моєї хати червоних пришельців? Кримінальний комісар Герхард Краух наказав вислати вантажівку, мене посадили біля водія, аби я вказував дорогу. Сам він з двома аскарами сіли в авто і їхали за нами. Ті аскари — то були поліцаї, набрані з совєтських військовополонених, усі вони були не місцеві, бо місцевим німці не довіряли, підозрюючи, що вони можуть увійти в контакт з євреями.

Коли ми прибули на місце, син старого саме припхався з тачкою торфу. Він уже не виглядав поважною людиною, яка носить під пахвою течку, був зарослий і переляканий, очі його часто мруґали й сіпалися, він, мабуть, відразу здогадався, що приїхали по їхню душу і стояв з опущеними руками. Кримінальний комісар швидко пояснив що до чого й наказав пакувати речі та кидати на вантажівку. Я уважно стежив за тим, що вони виносять з хати, і коли побачив у руках хлопчика ту саму голову мого розмальованого дерев’яного коника, то миттю шарпнувся й відібрав, хоч він пручався й верещав.

— Ей, ти чо! — гаркнув на мене аскар. — Отдай назад!

— Це моє! — помахав я головою коника у повітрі. — Це моя хата!

— А-а, — махнув рукою поліцай. — Ну, тада…

— Твоя? — засміявся есесівець. — Іди ще знайди п’ять жидівських сімей, і хата буде твоя.

— А ви точно не здурите?

— Слово офіцера, — сміявся він далі й гукав до жидів: — Шнель! Шнель! — А потім обернувся до мене й додав: — Тільки умова: мусять бути з-поза їхньої дільниці. Розумієш? Тих ми й самі маємо в руках.

Я подався на оболонь, де хлопаки грали у копаного м’яча. Там були мої кумплі, з якими ми не одну шибу розбили, файні батяри. Я покликав їх.

— Є справа колійова[10]. Мені треба п’ять жидівських родин.

— Ади-во! Нашо? — спитав Вілюсь.

— Їм вручать квитки на пароплав з Гданська до Палестини.

— А тубі шо з того?

— Половина з того, — засміявся я. — Просто мене попросили зробити добру справу. А хто мене знає, то завше може підтвердити, що я нічого так не люблю, як добрі справи робити.

— Е, я тебе знаю, — покивав пальцем Додьо, — ти іно вмієш робити, шо біґос-кумпоти зі сливками[11].

— Бреше, курва, — сказав Місько. — Жиб я скис, коли не бреше. Не заливай нам ту голодні кавали[12], а гуляй си купати на Жилізну воду[13], о.

— Чого б я мав брехати?

— Бо ти, курва, завше, курва, брехав. Маєш інтерес? Ну-ну…

— Дам кожному по дві бляшанки оселедців.

— То єнша справа, знаїш, — кивнув Додьо. — Але шо то дві бляшанки оселедців, коли їх чекає таке щастя? Білєт на паруплав, знаїш! Ого! Та то варта го-го! — він навіть задер голову догори і став обдумувати.

— Як собі хочете, — сказав я, — по дві й фертик. Ну, і ше цьмаги[14] хильнемо.

— Но йо, знаїш, — кивнув Додьо, — най буде. Є тутка дві рудини на Гурудничій, знаїш. Приїхали з Росії. Тамка жили наші люди, їх забрали на Сибір, а цих вселили, знаїш. То мені не шкода, нє, Міську?

— А вуни шо, курва, винні? — бичився Місько. — Тих би так і так, курва, виселили. То ж були паньствові[15] працьовники. Може, навіть уже, курва, і не жиють.

— Ходімо, покажеш, — сказав я Додьові.

— І я з вами, — сказав Місько, почухавши каляпітру[16].

Пішли ми всі разом. Додьо не збрехав, бо я до кожної хати застукав, питаючи пана Квяцінського, а з хати виходили люди, вигляд яких безпомильно свідчив, хто вони. Вілюсь показав ще одну родину на Прокопа, разом вийшло три.

— Худімо ше до Казя, — сказав Додьо. — Він тут усіх знає, бо склив вікна. Але треба купити цьмагу, інакше з него ніц не дубудеш.

Я купив фляшку, й ми пішли до Казя. Казьо лежав у садку й грів пузо. З розчахнутих вікон пахло гороховою зупою і смаженою цибулею.

— Сервус, Казю.

— Сервус, хлупаки! Як ся маєте? — Побачивши горілку, неабияк втішився. — А шо то нині за празник?

— Та маємо троха руботи, знаїш. Тре нам ше дві жидівських рудини. Мают їх відправити ду Палєстини, знаїш.

— А-а, нема прублєм.

Ми випили, і він нам повідомив ще дві адреси, а на прощання сказав:

— Та ви, хлупаки, не патичкуйтесі[17]. Як тре буде ше, то приходьте. Як мають змогу їхати, най їдут, бо ту їм житє не буде.

Я склав список жидівських адрес і приніс до комісаріату. Пан Краух сидів за бюрком і проглядав якісь папери.

— О-о, та ти зух! — похвалив він мене, хитаючи головою, потім проглянув список і запитав: — А тут помилки нема? То все справді жиди?

— Щоб мені кишка урвалася, коли брешу. Я до кожної хати застукав і переконався особисто.

— То добре. Можеш поселятися у своїй хаті.

— Але просив би-м якогось папірчика. Ну… документа.

— А ти шельма! Тобі мого слова мало? Та моє слово міцніше за печатку.

— А ще, перепрошую, хотів би папір, що я не хвіст собачий, а справжнісінький фольксдойче.

— То це я з твоїх слів маю засвідчити?

Краух уже хотів мене виштовхати, але я витяг з кишені свої папери, і він переконався, що такечки так — моя матуся чистої води німкеня Лізелотта Аглая фон Кленце, яка вийшла заміж за Марка Попеля й народила мене, Андрія, а насправді Андреаса Попеля.

— Прошу зауважити, що моя матуся ніколи мене не кликала Андрієм, а тільки Андреасом, що можуть засвідчити й сусіди, якщо треба. Тому просив би, щоб і документи ви мені видали саме на ім’я Андреаса Попеля фон Кленце.

Краух витріщився на мене, як на кота, який раптом заговорив людською мовою. Але витяг якийсь бланк, вписав там щось і припечатав, потім на іншому бланку чиркнув зо два рядки, хляпнув печаткою і, плескаючи мене по рамені, сказав:

— Такі, як ти, нам будуть ще потрібні. Не пропадай. А на «фон Кленце» ще заслужити треба.

Одне слово, записав мене «Андреасом Попелем».

Скориставшись прихильністю Крауха, я