Марія Іванівна Чумарна - Мольфар

природи і втішається її спогляданням, та книжником, що здобув всесвітню славу й визнання.

— А ви з якого боку будете?

— Я — автор, моя позиція має бути безстороння і об’єктивна.

— То ви, здається, будете в ролі Бога, — тихо засміявся старий.

— Будь ласка — не шаржуйте, — роздратовано сказав Дмитро. — Я нічого не знаю про пастуше життя, а ви не розумієтеся у філософії. При чому тут Бог?

— Я теж не розуміюся у пастушому житті, — зітхнув старий. — І в овечому не дуже розбираюся… Вівці мають свою філософію — вони вільні до тої межі, поки сторожовий пес не зажене їх у кошару або вовк не загризе. Я шаную їхню філософію — і тому з мене не дуже добрий пастух. Своїх овець навіть не рахую, вони ходять по лісу без дзвіночків. Скільки верне до кошари — стількох подою.

А Бог пильнує і мене, і овець. Його позиція безстороння, як ви сказали…

Дмитро підкинув сухого хмизу до багаття. Воно спалахнуло — й освітило його розгублене обличчя.

— Я ж не Бог… Я — автор, який просто співставляє думки великих людей. — І додає думку третього… автора, який має бути наймудрішим…

— Та чому наймудрішим? — Дмитро аж на ноги підхопився від обурення.

— Бо ви ж маєте прославити своє ім’я…

— Та ніхто ж не пише книжок лише заради слави!

— Звичайно, ще заради грошей і нової личини…

— Що ви маєте на увазі під личиною?! — Дмитро уже кричав.

— Ваше відображення в дзеркалі…

Дмитро копнув ногою недогорілу поліняку — і вона сипнула довкола сніп іскор. Іскри посипалися на стос паперів, які були акуратно складені на рюкзаку.

— О, ні, тільки не це! — він схопив верхні листки, що почали тліти, і струснув попіл.

— Що тебе так розгнівало, сину? — спокійно обізвався старий. Дмитро навіть не звернув уваги, що він звернувся до нього на «ти». — Ти боїшся моїх запитань?

— Чому я маю чогось боятися? Просто це моя справа — і я не люблю, коли випадкові люди вриваються у мій простір, забирають мій час та ще й ставлять безглузді питання!

Старий підкинув хмизу і пильно подивився на Дмитра. Його погляд був таким гарячим, як головешки у вогні, і Дмитрові раптом стало не по собі.

— Пане докторе філософії: у житті не буває випадковостей. Якщо гроза зупинила мене і змусила зайти в цю печеру — то не гніви її безглуздими словами про випадковість. Не пробуй сперечатися з тими силами, на яких не розумієшся!

Раптово Дмитра пронизав страх.

Хто він — цей старий? Його голос, досі тихий і спокійний, зараз здригнув печеру.

Наступила довга мовчанка.

Вогонь потріскував, і його полум’я ставало все яскравішим на тлі сутінків, що заповзали в печеру. Гроза відступила, але хмари щільно огорнули вершину гори — і ніч протискалася в кожен закуток, не чекаючи заходу сонця…

Чоловік закутався у свій спальник і відсунувся в куток, подалі від старого.

— Поспи, — вже тихо і майже лагідно сказав Юр. — Я посиджу біля вогню — я звик не спати…

Сон звалився на нього, як чорна кішка, — він просто полетів у якийсь тунель…

* * *

О, ні, — там, за цим поворотом, — зала з дзеркалами! Він уже вивчив кожен її закуток. Дмитро зіщулився, намагаючись непомітно прошмигнути повз колону, за якою починається галерея відображень.

— Агов, дурнику! Ти куди поспішаєш? — загугнявило крайнє дзеркало, — він ненавидів його найбільше. — Ти маєш бути чемним, мамусин синочку! Ти маєш стати успішним хлопчиком! Поглянь-но: кого ти бачиш?

Дзеркала дико завищали, затупали, — і у Дмитра на голові заворушилося волосся. Він хотів утікати — але його ноги наче вросли у підлогу. Він неймовірними зусиллями кидав своє тіло уперед, але ноги все глибше вростали у холодний камінь…

* * *

Дмитро дико закричав. Він кричав з усієї сили, але не чув свого голосу. Якесь скавучання виривалося з його горла, — він почув його тоді, як відкрив очі.

Тяжко дихаючи, очманілим поглядом ковзнув по дідові, і лише жар вогнища привів його до тями.

— Обережно, хлопче, не спечися! — дід відгорнув поліна від чоловікових ніг. — Знову той сон?

Віддихувався і намагався пригамувати розбурхане серце. Заспокоївшись, підсунувся до вогню і запропонував дідові поспати.

— Не бійся, лягай поспи, — лагідно сказав дід. — У сні нема нікого чужого — то все тільки ти сам. Ти воюєш тільки з собою.

— Це нестерпно! Я не можу витримувати ці знущання! Невже я сам над собою знущаюся?

— А ти спитай у них! Не тікай від дзеркал, а приглянься до них, поговори з ними…

— Вони огидні!

— Може, ти їм теж огидний? Запитай! Поговори по-чоловічому! Ти завжди можеш вийти зі сну. Просто скажи собі: «Це сон!»

— Все так просто?

— А ти спробуй!

* * *

Він знову провалився у підземелля. Тепер уже не летів, а йшов тунелем. Кроки гулко відлунювали в тиші — а він ішов. Тільки б не забути, що це лише сон!

Сам підійшов до першого дзеркала. Воно було вражене. Якийсь зализаний кривляка, схожий на Дмитра-семінариста, скорчив гримасу і вже збирався відпустити кольку, але погляд Дмитра змусив дзеркало застигнути.

— Чого пристав? — зарюмсало воно.

— Це ти до мене пристаєш! Я хочу знати, чому!

— Ні, це ти ти пристаєш! Подивися, що ти корчиш із себе! Який костюмчик! Краватка! Який погляд мужнього чоловіка! Я все ще пісяю в ліжко від страху, що завтра не зможу написати контрольну з алгебри, а моя мамуся буде весь вечір пити пігулки і дзвонити всім подружкам, що я знівечив її життя… Ти можеш випустити мене звідси?! — та істота в дзеркалі заверещала і зарюмсала на весь голос.