Марек Краєвський - Числа Харона

тому... Пробачте... Власне кажучи, жодних висновків у мене немає. Я міг би продовжити метричний аналіз, проте щодо теорії, то нічого більше сказати не можу. Дякую за увагу, гадаю, можна перейти до обговорення. Пане професоре? — і він глянув у бік Клапковського.

— Так, — учений посміхався. — Мушу сказати, що я дуже здивувався, коли філологічний гурток запросив мене на цю доповідь. Але прослухавши її, я більше не дивуюся, — Клапковський перевів подих. — Я обурений!

В аудиторії запанувала тиша. Професор переводив погляд з одних студентів на інших, а ті втупилися у свої нотатки. Продовжував посміхатися. Проте зараз Попельський був майже впевнений, що вчинив необачно, сприйнявши перед лекцією цю посмішку за ознаку доброзичливості. «На мене знову чекають, — думав він, — жорстокі й непередбачувані події. Мабуть, така моя доля. Тоді, у Відні, це теж сталося у квітні, і зараз квітень, і я тут і там зазнаю поразки. Хто це сказав, наче квітень — найжорстокіший місяць?».

— Зважаючи на те, що доповідач є колишнім працівником поліції, цей виступ був не лише, так би мовити, екзотикою, — продовжував професор, — з точки зору методики він неймовірно шкідливий!

Попельський крадькома витер чоло.

— Ми не почули нічого, підкреслюю: нічого, — очі Клапковського, здавалося, викрешували блискавки, — що протягом останніх ста років, із часів Карла Лахманна, є вершиною філологічних досліджень! Тут не прозвучало жодної критики тексту! Пан доповідач навіть не вказав, яким виданням він користувався!

Попельський міцніше насунув на носа темні окуляри й витер спітнілу лисину. З вікна війнув весняний вітерець, який приніс аромат бузку, що квітнув у Єзуїтському саду. Тепер він пригадав собі фразу, яка не давала йому спокою, переслідуючи словами про жорстокість квітня. Це був початок «Безплідної землі» Еліота.

— А тим часом, — учений простягнув руку до книжки, котра лежала перед ним, — принаймні чотири аналізовані Вами Плавтові вірші, виразно відрізняються від, так би мовити, канонічних версій. Ви про них навіть не згадали. Така фундаментальна методологічна помилка дискваліфікує вашу доповідь! Це так, немовби, — тут я дозволю собі скористатися прикладом із точних наук, які так полюбляє пан Попельський, — на уроці хімії наливати воду до пробірки, не перевіривши, що в ній, луг чи кислота! Єдине, що ви можете зробити після цієї недолугої лекції, — Клапковський суворо глянув на студентів, — це подерти свої конспекти й викинути до смітника! Так, як це роблю я!

«Найжорстокіший місяць — це квітень», — пригадав собі доповідач, дивлячись, як професор шматує аркуші й уважно спостерігає, хто зі студентів учинить так само.

Так зробили всі. Повільно, неохоче, вони рвали конспекти, підходили до смітника, що стояв поруч із кафедрою й жбурляли туди чіткі математичні вирази Попельського, результата його пошуків безсонними ночами, нікому не потрібні підстановки й формули. А тоді виходили з аудиторії, похнюпивши голови. Професор Клапковський покинув приміщення, ввічливо вклонившись доповідачеві.

Попельський витер дошку, а тоді зі злістю обтрусив рукав піджака від крейдяного пилу. Склав свої папери до елегантної течки зі страусиної шкіри й рушив до дверей. І враз зупинився. На останній парті лежали списані аркуші, їх ніхто не порвав, навпаки, вони були акуратно складені, а обабіч них лежали долоні з довгими, тонкими пальцями й пофарбованими червоним лаком нігтями. Сутінки, які запали в неосвітленій аудиторії й темні окуляри дозволяли Попельському роздивитися хіба що тендітні білі руки, прикрашені маленьким перстеником, повні червоні вуста й бліде обличчя, обрамлене чорним волоссям. Едвард зняв окуляри й затамував подих.

— Панна Шперлінг? — запитав він єдину особу, що залишилася в аудиторії й усупереч наказу професора не порвала конспекту.

Молода жінка посміхнулася й кивнула.

— Доброго вечора, пане вчителю, — тихо заговорила вона. — Я не розуміюся на латині, я прийшла сюди до вас...

Попельський глянув на її записи, зроблені гарним круглим почерком. Відчув тремтіння в тілі. Проте це не було ознакою наближення епілептичного нападу. У Попельському ворухнулася надія, яку в зрілого мужчини викликає молода жінка.

«Жорстокий місяць квітень викликає Бузок заснулий з мертвої землі. Він змішує Бажання й спогади. Він будить Застиглий корінь весняним дощем»[18], — пригадав Попельський рядки з Еліота.

VII

З усіх багатообіцяючих частин тіла Ренати Шперлінг найбільше захоплення в Попельського завжди викликали вуста — і тоді, коли дев’ять років тому він готував молоденьку гімназистку до випускного іспиту з математики, і зараз, коли вона знічено сиділа в його кабінеті, затискаючи пальці на паску дешевенької шкіряної торбинки. І хоча тоді її губи були блідими, а зараз підкреслені червоною помадою, вони й раніше, і тепер так само тремтіли, вкладаючись літерою «о», коли тихенько вимовляли слова вдячності «за присвячений цінний час». Її величезні зелені очі не змінилися, під ними завжди лягали легенькі тіні, немовби Рената ледь втомилася. І ще одне не змінилося, а саме зневажливе ставлення Едвардової кузини до будь-якої молодої жінки, котра його відвідувала. Таку реакцію Леокадії Попельський пояснював собі примітивно й наївно. «Льодзині дусання, — думав цей «знавець жіночої душі», — викликані почуттям загрози. Коли на моїй орбіті опиняється інша жінка, люба кузина страшенно боїться, аби не позбутися свого привілейованого становища в домі. Оце й усе!».

Довідавшись в університетській аудиторії, що в Ренати до нього невідкладне й важливе прохання, Попельський, з огляду на передбачувану поведінку Леокадії, почав умовляти дівчину розповісти йому про це в якій-небудь поблизькій кав’ярні.

Проте цю ідею вона відкинула, як і пропозицію вечірньої прогулянки Єзуїтським садом. Рената відмовилася, мотивуючи своє рішення тим, що незаміжній жінці не личить показуватися з мужчиною о такій пізній порі, тому, мовляв, вона про все розповість йому в університетському коридорі. Едвард неохоче погодився. Однак його поступка була марною, бо з будинку їх рішуче й нечемно вигнав сторож, котрий просто-таки знущався із прохань, а тоді погроз Попельського.

Nolentes volentes[19] довелося їм пройти метрів сто й податися до помешкання Попельського на вулиці Крашевського, де на Ренату Шперлінг чекав холодний як сталь погляд кузини Леокадії.

Проте ці прикрощі зустріли її лише на початку відвідин, оскільки Едвард подбав, аби обмежити до мінімуму контакти панни Шперлінг зі своїми дамами, і запросив Ренату до кабінету, де вже за мить вона сиділа за чашкою чаю, знічена й занепокоєна.

Попельський полюбляв таку розгубленість у молодих жінок, підтримуючи в них відчуття невпевненості своїм упертим мовчанням. Наче старий котисько, він насолоджувався безпорадними спробами урвати незручну тишу, яку зараз порушували хіба