Павло Архипович Загребельний - Левине серце

Так от про Загребельних. Де взялося це прізвище? Може, це комусь і не сподобається, але ж — од козаків. І не від козаків взагалі, а від конкретного запорозького козака Носа, що мав ім’я Павло, жив у сімнадцятому столітті, первісне прізвище міг мати, а міг і не мати, бо відомий був просто як Павло, а ще: був надзвичайним і повноважним послом Запорозької козацької республіки, акредитованим при дворі французького короля Людовіка XIV.

Тут необхідні пояснення: Людовік XIV, як відомо, любив, щоб його називали королем-сонцем, ще любив він саджати на європейські престоли своїх родичів або тих, хто йому подобався чи просто вмів запобігати його ласки. Для такого поводження наука приберегла навіть відповідний термін: непотизм. Бо наука без термінів — однаково що полова без остюків. Та щоб не морочитися з цим хитромудро-латинським непотизмом, найпростіше вжити наше слово «кумівство» — і одразу все стане зрозумілим. Ну, то от. У Польщі на той час не стало короля. Ян Казимир після невдалих воєн з Богданом Хмельницьким і тяжкої розрухи в Польщі зрікся престолу. За трон розпочалося змагання між Яном Собеським і Міхалом Корибутом Вишневецьким. Як міг хтось один стати королем при такій, сказати б, системі? Адже відомо, що королів ніколи не вибирали, а призначали. Це тільки Іван Грозний наївно вважав, що в Польщі королів обирають не «по божью изволению», а «по многомятежному человеческому хотенью».

Кандидати в королі не сподівалися ні на яке «человеческое хотєнье», а мерщій кинулися запобігати ласки в короля-сонця, і якийсь з них (ясна річ, меткіший), виторговуючи корону для себе, пообіцяв Людовіку за покровительство всю Україну, або, як тоді казали, козаків. Щоправда, не взято було до уваги одну незначну подробицю: Україна тоді не належала шляхті й усім отим претендентам на королівську корону. Але хто ж у великій державній політиці переймається подробицями й дрібницями?

— А що таке козаки? — поцікавився Людовік.

До ладу пояснити ніхто не міг, придворні плутали козаків з турками й татарами, все зводилося до коней, шабель і страхітливих вусів. Тоді король тупнув високим каблуком (він носив черевики на дуже високих підборах, бо був малий на зріст, а хотів перевищувати всіх) і звелів припровадити йому від тих загадкових козаків посольство.

«Звелів припровадити» сказано не дуже точно, бо король звелів, щоб стало перед ним посольство, а вже технічний бік справи його не цікавив. Однак запорожці були вельми вразливі на слова, вони не звикли до такої нахабної термінології і ніякого посольства до Парижа не спорядили. Тоді придворні на свій страх і риск змінили королівські слова, і було передано на Січ, що Людовік велів запросити посольство. Але ж знов устряло оте «велів», і загадкові козаки затялися в своїй амбітності. І лише коли сказано, що король просить до себе посольство, то зібралося січове товариство, довго вибирало з-поміж себе посла і його помічників, довго й не могли зійтися на тому чи тому, тоді все ж більшість гукнула козака Носа, дали йому ще трьох товаришів, а наказ посольству (тут доречно буде додати, що козаки звали посольство «депутацією», бо зналися на високих речах, на світському етикеті й кохалися в рідкісних словах) був, мабуть, найкоротший у світовій історії дипломатії: «А пошли ти, Павле, того короля під три чорти!»

Так козак Павло опинився в ролі надзвичайного й повноважного посла, а три його товариші виконували місію радників посольства, і всі четверо стали перед королем, мали б налякати його вже самими тільки своїми постатями, бо хлопці були вельми породисті, а Павлові ще ж треба було виконати наказ січового товариства, себто послати короля туди, куди радили козаки. Дипломат повинен слухати того, хто його посилає і наділяє повноваженнями. Інакше який же він дипломат? Павло Ніс розумів свою місію і мав намір виконати її без вагань і з усією прямотою, якою відзначався в житті. Водночас, маючи вроджене почуття шляхетності й, сказати б, чоловічої делікатності, він розумів, що негоже отак навпрямець посилати цього маленького королика під три чорти. Тому застосував відомий суто український спосіб мовлення на здогад буряків, щоб дали капусти, і просто за кожним словом повторював: «Чорти його бери!» Мовляв, хай чорти самі й розбираються, кого їм брати і куди цурпелити.

Французькі драгомани мерщій перетлумачували кожнісіньке слово своєму королеві, і він зі своїм двором тільки й чув: «Сакребльо! Сакребльо! Сакребльо!» Бо «сакребльо» по-французьки якраз і означає «чорти його бери». Людовік, хоч був королем, отже, мав перевершувати розумом усіх підлеглих, нічого не второпав і вирішив: отого дивного велетенського чоловіка, який нахабно лякає його, всемогутнього повелителя всієї Європи, своїми зарізяцькими козаками, прізвище Сакребльо, тому коли звелів одписати польському претендентові, що він відмовляється від його дарунка, а козакам дати рескрипт про те, що вони можуть і далі розвиватися згідно зі своїми уподобаннями і законами своєї незбагненної країни, то при цьому весь час посилався на козака Сакребльо.

Про претендента на польський трон ми не знаємо більше нічого, а от на Січі послання Людовікове було прочитане, бо там знайшлися хлопці, що тямили й по-французьки і по якому завгодно, товариство досхочу посміялося з лякливого короля, а свого посла Павла відтоді й прозвали Сакребельним, або ж, керуючись духом мови й пам’ятаючи про таку споконвічну українську гідротехнічну споруду, як гребля, — Загребельним. Кажуть, що одне з колін тих Загребельних прорвалося й до Італії, де модифікувалося в Загрібальді, а вже ті дали такого славного чоловіка, як Джузеппе Гарібальді. Природна скромність примушує автора вмовкнути, бо й так набалакано стільки, що навіть усі наші енциклопедії не розберуться.

Власне, автор і не хотів зачіпати цієї теми, але його мимоволі наштовхнули на неї, бо згодом приїздив він до Світлоярська з одною дуже шановною делегацією, такою шановною, що для належних пояснень їй не досить виявилося ні голови Зіньки Федорівни, ні дядька Зновобрать, а приїхали з-за меж колгоспу товариші Вивершений і Багатогаласу. Ну, а що в світлоярському колгоспі, як у Ноєвому ковчезі, було все: і жито, й пшениця, й кукурудза, і соняшник, і худоба, й свині, й вівці, й коні, і кури, гуси, індики, кролі, навіть ондатри, — то розповідати було про що. Вивершений розповідав делегації, скільки колгосп дає сього та того, а Багатогаласу загинав пальці і підтакував:

— Так, так.

Тоді підказував:

— Про миргородських поросят не забудь.

— Ага, маємо поросят миргородської породи, — казав Вивершений. — Чорно-рябої. Дуже й дуже.

— Про яйце теж не забудь, — підказував Багатогаласу.

— А також стільки-то мільйонів яйця, — похопився Вивершений.

Але