Степан Далавурак - Чарівне горнятко

і дід упав на землю. Дивиться, а поруч нього — баба. Полежав трохи, штовхнув її в бік і застогнав:

— Ану подивись, бабко, чи не зварився ще той біб, бо я вже хочу їсти.

КАПШУК З КРЕЙЦАРОМ[23]

Жив на світі такий багачисько, що за один гріш міг погнати мишу аж до Коломиї. Свою жінку годував кислицями. А коли діти його дивилися на хліб, він дувся, мов сова:

— Ади, витріщилися, як саранча, на моє добро!

У нього завжди було по обіді.

Жінка вмерла з голоду, а діти порозбігалися по світі.

Багачисько з того не журився. Думав лише про те, як йому ще більш розбагатіти. Одного разу на дорозі він знайшов капшук. Відкрив його, а там — золотий крейцар і ще папірець, на якім написано: «Скільки раз відкриєш цей капшук — матимеш один крейцар. Але через рік мусиш його кинути у Прут».

Багач замкнув хату аж на три замки, підпер двері коромислом, заслонив вікна верітками і сів на долівку. Відкриє капшук — є золотий крейцар. Відкриє — і крейцар! Відкриє — і крейцар! За якийсь час долівка була покрита золотими. А на третій день уже і хата почала наповнюватися.

Багач не хоче їсти й спати — хапає й хапає. Коли не мав куди дівати крейцарі, почав скуповувати все, що продавали люди. Сам відгородився від сусідів високим парканом, до якого поприв'язував собак.

Та кінчався рік. Треба капшук кинути у Прут.

Пішов багач до річки, сів на березі і ще довго хапав золоті. Коли наклав на траві купу золота, шпурнув капшук у Прут. Хвиля покрутила ним і потягла на дно.

Тоді багачеві стало жаль за капшуком. Він перехрестився і кинувся стрімголов у воду. Поплив, як сокира: капшука в ріці не знайшов, та здибав стару жабу, яка дала йому там цицьки.

А в селі за ним не затрубили і собаки.

ПРЕМУДРИЙ ДОХТОР[24]

Давно-давно, коли ще в мого діда й вуса не росли, жив у нашому селі чоловік, що звався Семеном. У його стодолі миша з розуму зійшла, доки одно зеренце знайшла. Дарма що Семен був хитрий чоловік — і хитрощі не мали тої сили, аби вигнати біду за ворота.

Одного разу, як на лиху годину, ще й зуби розболілися. Пішов ґазда до дохтора просити рятунку.

— Сідай і роззяв рота, — сказав дохтор.

Семен роззявив рота, як ворота. Дохтор подивився, потім узяв листочок паперу і щось написав.

— Підеш до аптеки й купиш ліки. А тепер клади на стіл три злотих.

Семенові аж в носі закрутило. Та що мав робити? Почухав собі потилицю і поклав три злотих. В аптеці теж заплатив добрі грошики. А коли вийшов надвір, зуб перестав боліти. Чоловік говорить:

— Ади, ці пани з одного боку стрижуть, а з другого — голять.

Пішов до коваля.

— Зроби мені тарифу, де би було не по-нашому написано: «Семен — великий дохтор».

Коли все було готово, повісив ту тарифу на воротях. А сам цілими днями ходив по селу й розповідав людям, що він був у місті й навчився лікувати всілякі слабості.

Прибіг до нього селянин з перев'язаним лицем.

— Йой, так болить зуб, що скоро здурію.

— Сідай!

Хворий сів.

— Роззяв рота!

Селянин послухався. Семен подивився в роззявленого рота, взяв паперу і щось там надряпав, як кіт лапою.

— Купи в аптеці порошки, і зуб боліти перестане. А мені на стіл — три злотих!

Селянин дав аптекареві цидулку. Той дивився в неї, як кішка в календар, і нічого не міг зрозуміти.

— Хто це написав?

— Семен, великий дохтор, що вчився у місті.

Аптекар покрутив цидулку в руках і подумав, що вона написана латинською мовою, якої він не знав. Нарешті спитав:

— Що у вас болить?

— Зуб.

Аптекар знайшов якісь порошки, селянин ковтнув їх, і біль ніби рукою зняло., Іншого разу до Семена прийшов один багач:

— Мені бугай, ади, став на ногу.

— Сядь і роззяв рота!

Ґазда сів, та рота не хоче роззявляти. Каже:

— Бугай став мені на ногу, а не на горло, чуєш? Не бери мене на гоцки!

— Роззяв рота! — крикнув сердито Семен.

Коли заглянув багачеві в рота, взяв папір і намазюкав якісь хвостики.

— Підеш до аптеки і там тобі дадуть усе, що треба. Клади на стіл три злотих.

Аптекар дивився у подану цидулку, як вовчище на зоряне небо: хоч стріляй у нього — нічого не збагне. Нарешті спитав:

— А що у вас болить?

— Бугай мені наступив на ногу.

Аптекар лав йому якусь масть, ґазда помастив ногу, і біль скоро затих. Багач почав казати:

— Ото маємо мудрого-премудрого дохтора!

Слава про Семена розповзлася.

Якось аж з далекого села прибіг один ґазда. Став на порозі й застогнав:

— Ой-ой, украли в мене коней! Такі були, як вітер…

— Сідай! — сказав Семен.

Багачисько сів.

— Роззяв рота!

— Але в мене нічого не болить…

— Роззяв рота! — почервонів Семен.

Подивився багачеві в рота і сказав:

— У тебе піднебіння чорне, як у пса. Клади на стіл п'ять злотих.

В аптеці довго вчитувалися в написане хитромудрим дохтором, але не розібрали ні півслова. Аптекар дав пляшку рицини. Дорогою багач спорожнив її. У череві почало щось таке робитися, що най господь боронить! Багачисько побіг у корчі. Дивиться — а в хащі його коні прив'язані до дуба.

— Ади, який мудрий отой дохтор! — похвалив багач Семена.

Сів на коня й поїхав додому.

А Семен ще довго «лікував» людей, заробляючи на сіль до оселедця.

ПРО ДОБРОГО ДІДА Й НЕДОБРОГО ЗЯТЯ[25]

Жили собі чоловік та жінка. Не були ні бідні, ні багаті. Жінка шанувала свекруху, а чоловік не любив тещі й хотів позбутися її. Одного разу каже:

— Збирайтеся, мамо. Підете зі мною в ліс по дрова. Я рубатиму, а ви будете складати на фіру.

— Най буде, сину, так, як кажеш, — погодилася баба.

Сіли на фіру й поїхали в ліс.

А морозище був такий, аж дерева тріщали.

Чоловік лишив тещу під розсохатим дубом. Сказав, небавом вернеться, а сам цьвохнув батогом і — гайда додому.

У лісі стемніло. Морозище присунувся до баби ще ближче і став дмухати на неї вогнем. Баба замерзала. Але несподівано з кущів вийшов дід — із бородою, як лопата, у теплому кожусі.

— Замерзаєш, бабко?

— Замерзаю, діду. Мороз так тисне, що грішна душа з мене вилазить.

— Бери мій кожух.

— Дякую, діду, аби-сь здоров був.

Одягла баба кожух, а дід