Степан Далавурак - Чарівне горнятко

тато не має чим накритися. Знайшов якусь верітку й сказав своєму хлопцеві.

— Петрику, ану кинь дідові до стайні, аби не змерз… Хлопчик взяв верітку, розстелив у сінях.

— Чому не несеш?

— Почекайте, най її розріжу.

— Нащо?

— Та якщо дам цілу верітку дідові, то чим ви, тату, будете накриватися, коли постарієте і я вас вижену до стайні? Мушу залишити одну половину для вас.

Син забрав старого знов до хати і дозирав до самої смерті.

КУПЕЦЬ І ЖОВНІРИ[20]

Мошко хотів зажити по-панськи. Збудував корчму, завіз горілки й оселедців та й розпочав гендель.

У перші дні люди ходили до корчми, а потім перестали, бо Мошко був такий шмаркатий та невмиваний, що люди гидували і чарку спорожнити.

Корчмар махає рукою і кличе людей:

— Ходіть до мене, я сьогодні частую задурно!

А мужики відповідають:

— У ту горілку з твого носа накапало.

Корчмар з гірким лихом розпродав горілку, сів на лаву й порахував гроші. Потім розміркував:

«З горілкою поганий гешефт. Буду торгувати худобою. Куплю за дев'ять, продам за вісім — і най жінка тішиться, що я теж гендлюю. Ніхто більше не буде казати, що мені з носа капає…»

Пішов Мошко на ярмарок і купив корову. Прив'язав довжелезний воловід до рогів худобини і йде в десяти кроках перед нею. Навіть не обзирається, бо йому страшно дивитися на коров'ячі роги. Коли корова стане, Мошко тягне з усієї сили і покрикує:

— Ге-гей, дримбо!

А йшли собі дорогою два жовніри — гуцули Штефан і Михайло. То були добрі збитошники. Побачили, що Мошко кричить, але не оглядається, та й каже один одному:

— Я відв'яжу корову і лишуся на воловоді сам, а ти поведеш маржинку до лісу. Там мене й чекай.

— Добре, я буду чекати.

Підійшли до корови. Михайло відв'язав воловід від рогів, накинув собі на шию, а Штефан повів корову на жовнірському ремені у бік лісу. Зробили все так спритно, що гендляреві б навіть не приснилося.

Михайло йде за Мошком і час від часу пристає.

— Ге-гей, дримбо! — крикнув Мошко, не оглядаючись.

Михайло йде далі і знову зупиняється.

— Ге-гей, дримбо!

Михайлові набридло. Він став — ні тпру ні ну. Мошко тягне й лається:

— Ге-гей, дримбо! Чого не йдеш, вовки б тебе з'їли!

Кричав, кричав, а марно. Не витримав і сердито озирнувся. На мотузку — жовнір!

— Йой, йой! Я ж купив корову, а не жовніра.

Михайло сказав:

— Не бідкайся, Мошку. Лиха чарівниця колись обернула мене на корову. Тепер її чари вже втратили силу, і я став жовніром.

— Де мої гроші?! — бідкався купець.

— Не знаю, Мошку. Відв'яжи мене, най іду додому у відпустку.

Той відв'язав.

Того ж таки дня жовніри продали Мошкову корову в найближчому селі.

А Мошко вже не намагався зажити по-панськи.

ЯК МОЛОДЯТА РАЮВАЛИ[21]

В одному селі оженився син багатого ґазди. Привів у хату молодичку — файну, як та квітка, і роботящу, як та бджілка. Від ночі до ночі крутилася в роботі. Одного разу, стомлена, сіла відпочивати. Сидить і поговорює собі:

— Дурна була та Єва! Жила в раю, як у бога за пазухою. Нащо кусала ту кислицю, що чорт їй простягнув? Тепер через неї бідують всі жінки.

Старий ґазда підслухав, що вона говорить. Підійшов до неї й каже:

— Від завтрашнього дня житимете у другій кімнаті. Як у раю. Добре?

— Дуже добре, тату, — втішилася невістка.

Другого дня молоді перейшли до кімнати, де було файно прибрано, світило сонце, пахли квіти. їм принесли снідати — всілякого добра. Але серед посуду була накрита ринка. Поклав її старий на середину стола і каже молодятам:

— Їжте-пийте, але у цю ринку не смійте зазирати, бо буде вам біда.

— Чого нам туди зазирати! — погодилися.

Живуть день, другий, як у раю. їм приносять їжу, як під час великих свят, а до роботи ніхто не жене. Але спокою не давала ринка. Ба, що там у ній? Чому старий заборонив зазирати в неї?

— Я хочу крадьки глянути, що в тій ринці є. Подивлюся й скоренько накрию. Тато не будуть знати, — сказала невістка.

— Не можна, — заперечив чоловік.

— Тільки один-єдиний раз.

— Не можна, біда буде.

На третій день невістка не могла ні їсти, ані пити.

— Що тебе вкусило? — спитав чоловік.

— Я подивлюся в ринку, і— Не можна.

— Один раз глипну і накрию.

— Не шукай собі біди!

Жінка аж заплакала. І чоловік пожалів її.

— Ну, підніми покривку, але тільки глипни і накрий, аби тато не виділи.

Молодиця трохи відхилила покривку, а з ринки фуркнула синичка.

Увійшов старий ґазда, став перед молодятами і каже:

— Що, не захотіли жити у раю? Ану йдіть до роботи!

Чоловік і жінка мовчки пішли до праці.

Отаке було!

ПРО БІБ, ЩО РІС ДО НЕБА[22]

Були дід та баба, старі-престарі й зморщені, як дві печериці. Часто говорили поміж себе про далеку-далеку дорогу, звідки ніхто не повертається.

Одного дня дід каже:

— Звари мені, бабко, бобу на обід.

— Добре, дідику, зварю.

Насипала баба у горщик бобу і засунула у піч. Але один бобик упав під лаву й скільчився. Росте собі, росте. Уже досяг лави.

Баба каже дідові:

— Проріж, дідику, дірку в лаві — най біб росте далі. Послухав дід бабу, прорізав діру в лаві. Біб росте собі, росте. Досяг уже стелі.

Баба каже дідові:

— Проріж, дідику, діру в стелі — най біб росте далі.

Послухав дід бабу, прорізав діру в стелі. Біб росте собі, росте. Виріс аж до даху. Баба каже дідові:

— Проріж, дідику, діру в ґонтах — най біб росте й над хату.

Послухав дід бабу, прорізав діру в ґонтах. Біб росте собі, росте. І так виріс до самого неба. Баба каже дідові:

— Лізьмо, дідику, на небо…

І полізла першою.

Баба лізе по бобовій стеблині. А дід нетерпеливиться.

— Бабко, ти вже високо?

— Ще тутечки, дідику!

— Ну лізь, лізь…

Баба лізе, лізе, а нетерплячий дідо знову:

— Бабко, ти вже високо?

— На середині, дідику!

— Ну лізь, лізь…

Баба лізе далі. Вилізла аж на верхівку бобу. А тут стебло було слабе — зламалося, і баба впала з неба.

Але дід і далі дивиться вгору і кричить. Коли не догукався, почав голосити:

— Бабко, ти вже на небі, а я, ади, ще тут… Полізу і я…

Лізе дід на небо. Лізе, лізе — виліз на середину бобового стебла. Лізе, лізе — виліз на верхівку. Біб знову зламався,