Енн Тайлер - Блакитне мереживо долі

повідомлення про його приїзд, а коли вони зрозуміли, що він точно не приїде, на душі стало сумно. І навіть уже приїхавши до моря, у той самий будинок, який вони винаймали щоліта, розпакувавши речі, виклавши продукти і застеливши ліжка, вони продовжували сподіватися, що він з’явиться. Вони з надією оберталися на звук вхідних дверей, зупинялися під час розмови, коли бачили у далечині когось, схожого на Денні, а через дні три після їхнього приїзду стався дивний інцидент.

Еббі та дівчата сиділи на подвір’ї і чистили кукурудзу на вечерю, як раптом почули концерт Моцарта № 1 (із валторною) на задньому дворі. Спочатку вони переглянулися, потім підскочили і, перебігши через будинок, вибігли на вулицю. Напроти стояла машина із зачиненими вікнами, водій у білій майці (яку ніколи в житті не носив Денні) слухав музику із заплющеними очима. Він був товстішим за Денні, судячи з його ліктя, що лежав на склі. Настільки товстішим, що Денні міг би їсти цілими днями з того часу, як вони востаннє бачилися, і все одно був би худішим.

Та ви й самі знаєте, як воно — сумувати за тим, кого любиш. У кожній незнайомій людині вам ввижається саме він. Чуєте якусь музику, бачите зачіску або схожий одяг — і сприймаєте людину за нього. «Це він», — кажете ви. ― «Він приїхав! Ми знали, що він повернеться!..», а потім усвідомлюєте, який жалюгідний маєте вигляд, слова губляться у тиші, а серце лишається розбитим.

2

У сім’ї Вітшенків були дві легендарні історії, що передавалися з покоління у покоління, і кожен член родини, включно з трирічним Стімом, нескінченну кількість разів чув ці історії, прикрашені та домислені.

Перша була про їхнього родоначальника — Джуніора Вітшенка — тесляра, який славився на весь Балтимор своєю майстерністю та смаком у дизайні.

Дивно називати родоначальника сім’ї Джуніором (тобто «Молодший»), але цьому є логічне пояснення. Насправді Джуніора звали Джарвіс Рой, але так вийшло, що його ім’я у якийсь момент почали скорочувати до Дж. Р., а згодом знову розширили, але вже як «Джуніор». Цей факт був настільки маловідомим, що навіть його власна невістка змушена була перепитувати ім’я, оскільки хотіла назвати свого первістка на його честь, якщо народиться хлопчик. Ще більш дивним було те, що цей предок був не таким уже і прапра-, це був батько Реда Вітшенка. Свідчень про його життя не було до 1926 року, а це не такий уже й давній рік для початку сімейного дерева.

Звідки він приїхав, не було відомо чи задокументовано, однак вважалося, що він був родом із гір Аппалачі. Подібне припущення було зроблено багато років тому: можливо, сам Джуніор розповідав про це, можливо, до такого висновку прийшли через його акцент.

За словами Еббі, яка знала його ще з дівоцтва, у Джуніора був тонкий металевий голос і виразний південний акцент. Проте у якийсь момент він вирішив підвищити свій соціальний статус і почав вимовляти своє «і» із північним акцентом. Різке і гостре «і» вилазило у його тягучій сільській мові, неначе шипи. І Еббі, схоже, така особливість не подобалася.

На фотографіях у Джуніора було худе обличчя і він мав вигляд людини, яку у ті часи багатії називали «білим непотребом». Як і в усіх Вітшенків, у нього було чорне волосся, навіть у 60 років, дуже світла шкіра, примружені блакитні очі і струнке худорляве тіло. Зазвичай він носив строгий темний костюм — так розповідала Еббі, але Ред на цьому місці завжди її перебивав і казав, що костюм він почав носити пізніше, адже спочатку Джуніор працював на будівництві та їздив на різні робочі об’єкти. Тому Ред пам’ятав його у спецодязі.

У будь-якому випадку, першою офіційно зафіксованою появою у Балтиморі Джуніора була робота у будівельного підрядника Клайда Л. Ворда. Ця інформація підтверджувалася листом, знайденим в особистих речах Джуніора після його смерті. Лист підтверджував, що Дж. Р. Вітшенк працював на містера Ворда із червня 1926 року до січня 1930-го, причому працював добре і мав гарну репутацію.

Мабуть, він був не просто хорошим робітником, оскільки у 1934 році у газеті Балтимора з’явилось оголошення про послуги будівельної фірми Вітшенка «Якість і чесність».

Бачить Бог, це був не найкращий час для початку власного бізнесу, проте справи Джуніора йшли вгору: спочатку він ремонтував старі будинки, згодом будував нові великі маєтки на околицях Ґілфорда, парку Роланд та Гоумленда. Із часом Джуніор придбав пікап Ford із намальованими ініціалами фірми «WCC» на обох дверцятах і з номером телефону згори, без уточнення повної назви фірми чи того, чим вона займається, наче кожен у місті знав цю компанію. У 1934 році у нього було восьмеро робітників, у 1935-му — уже двадцять.

А у 1936 році Джуніор закохався у будинок.

Ні, спершу, вочевидь, він закохався у свою дружину, тому що на той час він уже був одружений, його жінку звали Лінні Май Інман. Але він ніколи не розповідав багато про неї, тоді як про будинок на вулиці Боутон міг говорити годинами без упину.

Спочатку це був лише дизайнерський проект. Виробник текстилю у Балтиморі — містер Ернест Брілл — домовився зустрітися із Джуніором на земельній ділянці, де і показав йому попередній план будинку. Вітшенк подивився спочатку на ділянку (там було повно птахів і тюльпанів, а ще ріс білий кизил), а потім на креслення, де був зображений дощатий будинок із величезною терасою. У цю ж мить він зрозумів: «Це мій будинок!».

Звісно, уголос він цього не сказав. Уголос він лише мугикнув і промовив: «Добре, ясно».

— То що ви думаєте? — запитав містер Брілл.

— Непогано… — відповів Джуніор.

Це не був якийсь розкішний величезний будинок, як того можна було очікувати від такої людини, як Джуніор. Це був більше сімейний будинок. Такі будинки зображені на пазлах: простий, затишний, із державним прапором угорі та зі стійкою для приготування лимонаду на ґанку. Великі вікна, камін із декоративного каменю та віконечко над вхідними дверима. Але найбільше враження справляла велика тераса навколо дому.

— Мене наче блискавкою вразило, — розповідав потім Джуніор. — Тієї миті я знав, що цей будинок ― мій.

— Думаю, я зможу побудувати вам дім, — відповів він упевнено містеру Бріллу.

«Чому він не збудував ідентичний будинок собі?» — часто запитували діти. Скопіювати план та й усе. Ред не знав. Можливо, через місце розташування. Земельні ділянки на вулиці Боутон у ті часи вважалися першокласними, і вже до 1936 року більшість із них було викуплено. У ті часи, коли не існувало кондиціонерів, будинки у Балтиморі у період із травня по жовтень обтягували тентом, що закривав вікна майже до самої стелі, але на цій ділянці ріс кизил, тому подібне укриття цьому будинку було непотрібне. До того ж, будинок мав стояти на вершині пологого схилу, і звідти відкривався чудовий краєвид.

Тому Джуніор збудував дім своєї мрії для містера Брілла.

Будував так старанно, як ніколи у житті. Він ретельно працював над кожною дрібницею: від буфетної полички до ручки шафи. Сварив робітників, якщо ті халтурили, змушував перероблювати, якщо щось було зроблено не так або без смаку. Секретом успіху Джуніора був саме вишуканий смак, на що всі інші здебільшого