Кшиштоф Варга - Гуляш із турула

дві частини — підтурецьку і підгабсбурзьку. Остання стала по-справжньому незалежною тільки після завершення Першої світової війни і розпаду габсбурзької монархії. І то тільки для того, щоб знов потрапити в залежність: спочатку від наслідків тріанонського договору, потім від Німеччини, а після 1945 року — від СРСР. Сьогодні, коли залежність від Брюсселя і глобального ринку тільки в очах навіжених виглядає як окупація, залежність від минулого і від власної пам’яті залишається надалі актуальною.

Свято зберігаючи в пам’яті поразку під Могачем, угорці забувають про її причини. Тоді, в XVI столітті, угорська політична верхівка не змогла досягти порозуміння і згоди в справі фінансування війська перед турецькою загрозою. Натомість угорську еліту значно більше цікавило ослаблення королівської влади. Папський легат в Угорщині тоді так писав до Ватикану: «Якщо за ціну трьох форинтів можна було б врятувати країну, то тут не знайшлося б навіть трьох, що захотіли б скласти таку пожертву». Могач — це поразка за власним бажанням: «Будь ласка, одну поразку, так, тут на місці».

Могацька травма, поряд із Тріаноном, до сьогодні залишається найбільшим та найболіснішим наростом на тілі національної пам’яті. Список угорських перемог — короткий, тому про нього легко забути. Країна, якій вдавалось вигравати, може страждати благородно. Але хто заборонить жаліти саму себе країні, що завжди програвала? Пам’ять про незліченні поразки допомагає забути, що Угорщина не завжди була жертвою, але й катом. Список угорських поразок пом’якшує список угорських злочинів.

У довгому патетичному фільмі «Мостовий» («А Hídember») Ґейзи Беремейні показується життя Іштвана Сейчені, найбільшого реформатора ХІХ століття. У фільмі порушується тематика угорського повстання 1848 року, але батальні сцени зняті дуже поверхово. Власне кажучи, вони зводяться тільки до марширування закованих у кайдани угорських в’язнів по Ланцюговому мосту в Будапешті. Зведення саме цього моста було ідеєю-фікс Сейчені, який нібито створив його для того, щоб угорці могли ним перейти від свободи до неволі. В’язні йдуть із похиленими головами — переможені, принижені, покарані. Друга така сцена цього фільму — це розстріл австрійцями прем’єра Лайоша Боттяні, ім’я якого сьогодні носить площа, де перехрещується друга лінія будапештського метро із залізничною лінією приміського сполучення HÉV. Боттяні стоїть на колінах перед загоном, що виконує вирок. Простягаючи праву руку в хрестоматійній позі, він кричить: «Хай живе батьківщина». Фільм Беремейні досить помпезний і вражає своїм майже голлівудським розмахом, якого, щоправда, не стало на дорогі батальні сцени. Думаю, якщо б їх і зняли, то угорські гусари падали б трупами, а австрійські фельдфебелі скидали б на купу захоплені мадярські штандарти. Режисер вибрав би скоріш капітуляцію генерала Артура Ґьорґея під Вілаґошем, аніж семигородські перемоги генерала Бема.

«Мостовий» починається зі сцени, у якій до австрійського шпиталю для божевільних у Дюблінґу привозять Сейчені, що безперестанку белькоче: «Я — антихрист, я — вбивця Угорщини, я — Аріман[26], я — апокаліптичне чудовисько». В історії воєн і революцій усі прагнули бути тільки Христами-Спасителями (наприклад Кошут), але добре, що в цьому натовпі Христів знайшовся хоч один антихрист, бо зазвичай він і є рупором здорового глузду. Угорцям, як і полякам, у ключових моментах минулого не вистачало саме антихристів, котрі б їх рятували. Сейчені все більше тратить глузд, що, врешті, і приводить його до самогубства.

Генерал Ґьорґей — це уособлення поразок (хоч на його рахунку є також пара перемог) — має свій великий кінний пам’ятник на Замковій горі, звідки споглядає на пагорби Будина в кам’яній задумі. Ґьорґей стоїть на протилежному боці замкових стін, задом до турула, що пронизує своїм орлиним поглядом старі будинки Пешта. Турул — міфологічний символ перемоги, Ґьорґей — справжній символ поразки. Вони стоять обернені спинами одне до одного, дивляться в протилежних напрямах, їхні погляди ніколи не зустрінуться.

Великі пам’ятники перемог — це спадщина епохи комунізму, і саме з цієї причини їх забрали в Соборпарк — скансен на окраїні Будапешта. Пам’ятники перемоги — це монументи, споруджені переможцями, а отже, не угорцями. Єдиний великий пам’ятник перемоги домінує над містом з гори Ґеллейрта — це статуя Свободи, пам’ятка про совєтське володарювання. Її поставили на цитаделі, спорудженій тріумфальними австрійцями. Спочатку на цьому місці мали поставити пам’ятник синові Горті, що загинув пілотом у 1943 році на Східному фронті. Однак не встигли його поставити, бо на той час Східний фронт сам сюди прийшов і поставив свій власний пам’ятник. Угорський пам’ятник мав бути обеліском пам’яті й поразки. Тільки через історичну випадковість тут поставили символ перемоги. Чужої, зрештою.

Соборпарк знаходиться в Будотейтейні біля бічної дороги номер сім, що веде на Балатон. Він раптово виринає з правого боку, зразу після повороту, тому його легко не помітити і проминути. Парк сором’язливо прихований, хоча мав би бути неабиякою атракцією для туристів.

Тут зібрали найславніші комуністичні монументи зі всього Будапешта, тим самим рятуючи їх з-під пальників автогену та ударів молота. Цей музей збудували в 1992—1993 роках як цвинтар для поваленої системи, мавзолей для перестороги. Соборпарк — це музей патетичної соцреалістичної скульптури де-не-де з домішками соцавангарду. Тут можна побачити славного робітника з пам’ятника Республіки Рад, що біжить на місці, тримаючи прапор. Цей монумент у 1969 році поставили на площі Дефіляд з нагоди п’ятдесятиріччя комуністичної революції (сьогодні — це вже площа 1956 року, і тепер тут стоїть пам’ятник угорському Жовтню: щільно поставлені залізні стовпи, вкриті іржею, яку, як на мене, також передбачав проект).

У Соборпарку також є совєтські солдати і робітники, є барельєфи на честь комуністичних жертв революції ‘56, тобто вбитих і лінчованих авошів. Нарешті є й пам’ятник Бейлі Куну, мій улюблений монумент у Соборпарку. Цей твір Імре Варґи, найвизначнішого сучасного угорського скульптора, споруджено в 1986 році на Вейрмезо в І районі Будапешта. Бейла Кун веде своїх героїв із хромованої сталі — солдатів, матросів, робітників, стареньку пару з парасолькою, середньовічного лицаря, навіть якусь незвичайну істоту з людською статурою, але фізіономією мавпи — веде в прекрасне світле майбутнє. Ці постаті — пласкі й тендітні, в них не видно ніякої революційної сили, складається враження, ніби вони створені не з хромованої сталі, а з шоколадних обгорток. Пам’ятник виглядає так, ніби трохи сильніший подув вітру може його повалити на землю. У ньому немає тієї класичної ваговитості соцреалістичних брил у вигляді совєтських солдатів чи Леніна, що вітають гостей при вході до Соборпарку. І дійсно, вітер історії швидко прогнав ту веселу компанію Бейли Куна з будинського парку Вейрмезо, бо пробули вони там усього чотири роки. До речі, місце, що називається Вейрмезо, тобто Криваве поле,