Олександр Сергійович Подерв'янський - Рух життя, або Динамо

коли їх колють, навіть не дивлюся. А піду собі в садок, щоб і не чути.

Полковник всматривается вдаль.

Полковник. Ану, пане, у вас очі молодші, то подивіться, кого там чорти несуть?

Пан Бардецький. Якісь там хлопці… Хіба що не наші, пане полковнику.

На ближайшем холме возникает нечто вроде орды. Через мгновение с гиканьем, свистом и стрельбой орда исчезает.

С горы, прямо под ноги полковнику, катится какой-то сверток. По ходу движения тряпица разматывается, и перед удивленными взорами собеседников предстает голова в мусульманской чалме, с приятно оскаленными зубами.

Полковник. Ти диви, от бісові діти! Не дають християнським людям горілки випить! А ото, іще когось чорт несе!

Прямо на кайфующих приятелей галопом несется Михайлик. Он картинно осаживает коня, соскакивает с него, картинно кланяется отцу.

Михайлик. Здрастуйте, батьку!

Полковник. І ти здоров будь, синку! З якими новинами, добрими чи злими?

Михайлик. Є і добрі, і погані.

Полковник. Ну, тоді починай з добрих.

Михайлик. Низові хлопці на кордоні татарву сильно побили. Та набрали добра всякого возами. Як то кажуть, з китайки та оксамиту онучі собі скрутили. А зброї турецької: шабель, пістолів, сагайдаків – то вже без ліку. І сину вашому там перепало трохи. Оце, батьку, вам від мене.

Михайлик с поклоном подает отцу драгоценную турецкую саблю.

Полковник (оглядає клеймо). Це – діло… Справжня «гурда»… (До пана Бардецького.) Ану, лишень, пане, підкиньте свою шапку.

Пан Бардецький. То пан добре придумав, але оскільки пан добрий рубака, то неодмінно зостанусь без шапки, котру не знімаю, бо дуже протягів боюсь.

Полковник. Ну то хай йому біс. Краще вип'ємо.

Бьет в ладони. Челядь обносит всех горилкой.

Полковник (до Михайлика). Тепер погане кажи.

Михайлик. Мати з глузду з'їхали. Кажуть, що у Миколи Гнатового, вашого осавули, на подвір'ї відьми завелись.

Та, прецінь, я, здається, одну бачив. Така відьма, що хоч зараз би оженився.

Полковник. Я тобі оженюся, бісів сину! У мене і не такі батогів куштували! А матері хіба – шептуху покликати?

Внезапно, состроив гримасу, с омерзением сплевывает.

Полковник. Шептухи, відьми, баби, та хай би вони повиздихали! Ти кажеш, добро возами брали?

Михайлик. Возами, батьку.

Полковник. Ій-бо, нема мені чого тут сидіти! Завтра ж іду з тобою на Низ.

Михайлик. Батьку, та ви ж вже й немолоді.

Полковник. Нічого, синку, стара свиня глибоко риє. Коня мені!

Пан Бардецький. А як же із собаками, пане полковнику? А коней хіба будете купувати чи ні? Та й про кабанів не домовились…

Полковник (він вже на коні). Ото дадуть вам зараз бусурмане і собак, і кабанів. Либонь приходьте сьогодні до мене на вечерю.

Михайлик (підпихає ногою до пана Бардецького басурманську голову). Ви краще, шановний пане, оце на палю вчипіть та біля воріт поставте. Зараз всі так роблять.

С дикими гиками отец и сын исчезают в степи. Две маленькие фигурки на фоне огромного, грозного огненного неба.

Пан Бардецкий меланхолично любуется этой страшной картиной.

Пан Бардецький. Як гарно світить небо! Яка краса! Мабуть, знову у пана Міклашевського хутір підпалили.

Двор Мыколы Гнатовича. Старики сидят на лавочке. Они одеты во все парадное, держатся за руки и смотрят друг другу в глаза.

Пріська. От ми, діду, і діждались свого.

Микола Гнатович. Тепер і помирати не шкода.

Он раскуривает люльку и выпускает дым из всех мыслимых отверстий.

Пріська. Дурень ти. Хіба жможна помирати? Зараз ми доці нашій, ясочці сизокрилій, посаг справим, парубка знайдем, щоб не пив і не ледащо.

Микола Гнатович. Треба, щоб козак був. Та хоч би й за Михайлика.

Пріська. Якого Михайлика?

Микола Гнатович. А – Косомизденка.

Пріська. Київ йому по потилиці, а не нашу ясочку!

Микола Гнатович. Та чому? Він – козак справний. Молодий, а вже сотнею орудує. І службу знає. Он бачила, скільки матері добра навіз?

Пріська. Ой, діду, а пам'ятаєш, як ти молодий був і мене на леваді чекав?

Микола Гнатович. А ти не прийшла, клята баба!

Пріська (кокетуючи). А мене мати не пустила.

Мотря, в турецких шмотках похожая на Иродиаду, величественно смотрит через тын.

Мотря. А чого це ви вбрались, як на свято?

Пріська. А до нас дочка приїхала.

Мотря. А де ж вона?

Пріська. А ондечки йде наша пташка.

Мотря выглядывает на улицу. Во двор к старикам направляется незнакомая девушка с переполненными ведрами на коромысле. Идет медленно, стараясь не расплескать воду. Мотря каменеет, как скифская баба Старики стоят, дружно взявшись за руки. Кажется, вот-вот и над ними сияние появится. Броненосец золотой молнией мелькнул в траве. Девушка открывает калитку и смущенно улыбается. Внезапно Приська срывается с места и устремляется в хату.

Пріська. Ой лишенько, пироги з печі тра витягти…

В хате Приська вынимает из печки пироги. Взгляд ее падает на утиное гнездо. Воровато озираясь, она швыряет его в огонь. Затем, светясь от радости, появляется на пороге. Девушка ставит ведра и улыбается старикам. Мотря, как может, вытягивает шею, чтобы лучше видеть и слышать. Она вот-вот вывалится за забор. Турецкие цацки мелко звенят на ней.

Микола Гнатович (причепурює вуса, відкашлюється). Пташко наша, не вмію я красно промовляти. Козакував, поки сила була, зараз живемо з бабою вдвох, Бог діточок не дав. Та, мабуть, зглянувся Милосердний на рабів своїх. (Мотря і Пріська, слухаючи це, жалібно схлипують.) Будь же ти нам за дочку, а ми тобі – за рідних батька і матір. Вік свій будем тебе глядіти, і ти нас на старості літ не облишиш.

Пріська. Господи ж, Боже мій, дитинка наша, скільки жми на тебе чекали!

Баба плачет и обнимает девушку. Мыкола Гнатович кусает ус, моргает и задумчиво щелкает курком пистоля, пытаясь почему-то именно сейчас понять его устройство. Мотря рыдает в три ручья. Девушка обнимает стариков.

Дівчина. Мої старенькі, не плачте, не піду я більш нікуди, залишуся з вами.

Все вместе отправляются в хату. С улицы доносится пальба Лихая компания во главе с полковником вваливается в соседний двор.

Полковник (до Мотрі). Ану годі плакати, стара. Давай сюди все, що в нас є, давай поросят, гусей, горілки, меду і скажи Галці, хай по музик біжить, (В око йому впадає басурманська голова.) А це що таке?

Михайлик. Тату, це я вам гостинця привіз. А ще одного пану Бардецькому презентував. Його на паль чіпляють і встромляють біля воріт. Зараз всі так роблять.

Полковник (уважно вивчає голову). Оце – оказія. І посміхається жяк гарно! Чого тільки вчені люди не попридумують… Бардецькому, кажеш? Та