Олександр Сергійович Подерв'янський - Рух життя, або Динамо

на холеру воно йому потрібне! Грицько! (З'являється молодий джура.) Ану скачи на леваду до пана Бардецького, там знайдеш цьому хлопцю пару, візьмеш – і мерщій назад. Щоб все було яку людей!

Хлопцы тем временем тащат поросят, девушки – птиц. В саду расстилают ковры, ставят столы. Музыканты играют на фоне шатра из ряден.

Хата Мыколы Гнатовича. Старики вместе с девушкой, помолившись на образа, садятся за стол. Приська угощает их пирогами.

Пріська. їж, донечко, – оце з сиром, оце з вишнями, трохи не підгоріли у дурної старої баби.

Дівчина. А де ж моє гніздечко? Чи ви його прибрали?

Пріська. Спалила я його, не лай, доню, стару дурну бабу.

Дівчина. Навіщо ж ви це зробили? Навіщо чіпали те, чого не знаєте? Я хотіла вік з вами жити, у вас залишитись, а тепер не можу.

Плача, бросается вон из хаты. Растерянные старики – вслед за ней. Девушка бежит по темному бесконечному саду, ветки хлещут по ее личику. Неожиданно возникает перемахнувший через тын Грицко. В руке у него две казацкие пики с басурманскими головами. Он вихрем проносится по саду и дальше, не обращая внимания на столы с гостями, прямо к полковнику. Не замеченная окружающими, девушка с любопытством наблюдает за происходящим.

Полковник. Ото молодець, Грицько! Ану, хлопці, зараз подивимось, хто з вас козак! Бачите чортових бусурман?

Он указывает на копья с головами, которые, видимо, для украшения этого варварского пира, Грицько воткнул в землю прямо у входа в шатер.

Полковник. Ану хто з вас влучить в невіру з двох пістолів з коня? Та, кому я це кажу! Навряд чи з вас знайдеться хоч один такий. Бо зараз саме сміття, а не козаки. Ні пити, ні стріляти, ні дівку обійняти не вміють.

Гремят тулумбасы. С грохотом разбрасывая домашнюю утварь, мчатся кони. Выстрелы, пороховой дым, оскаленные усатые хищные лица.

Полковник (стріляє з пістоля). Горілки, стара!

Мотря вносит горилку.

Полковник. Хлопці, а дивіться всі на стару, поки ще не вмерла.

Хлопці. Дивимось, батьку.

Мотря. Болячок тобі на язик, старий бовдуре!

Полковник. Дивіться, хлопці, вона – матір ваша, бо тяжко без матері на світі жити.

Киндрат Омельянович плачет. Вслед за ним плачут сотоварищи. Девушка украдкой смахивает слезу и тут же вскрикивает, оказавшись в цепких лапах Михайлика.

Михайлик. От бачиш, дівко, не я до тебе, а ти до мене в садок ходиш.

Дівчина. Облиш мене, козаче, не судилося нам в садку любитися. Різні у нас дороги.

Михайлик. Стривай, дівчино, та що ти таке кажеш? Як повернуся з походу – справим весілля, будеш у мене в золоті і оксамиті ходити, як цариця. З срібла будеш їсти. В дукачі вбиратися. А таких коней і бугаїв, як у мене, навіть в самій Манжалії ні у кого нема.

Дівчина. Навіщо мені твої бугаї, пусти мене, козаче!

Девушка вырывается и убегает. Она оказывается на крутом берегу реки. Сверкающая в вечерних лучах река с неизменными рыбаками спокойно несет свои волны.

Над девушкой летят утки. На самом краю обрыва – вертикальные столбообразные дымы. Греясь возле костерка, пекут картошку девочка и мальчик. Рядом пасется павлин, нарушая тишину непристойными воплями. Стоя на краю обрыва, девушка взмахивает руками. Летят утки…

Мыкола Гнатович просыпается с паническим криком, как это делают похмельные люди, когда им страшно. Он продирает глаза и видит себя сидящим на берегу реки вместе со спящими, как апостолы, Степаном Чарльзовичем и Свиридом Опанасовичем. Озверелые байкеры проносятся совсем рядом. С реки тянет утренним туманом. Рыбаки неподвижны, как изваяния. Над головою Мыколы Гнатовича летят утки: одна, две, много… Мыкола Гнатович растерянно смотрит вверх. Приська сидит рядом и плачет.

Микола Гнатович. Не плач, бабо, не плач, моя люба.

Он обнимает Приську, и вот они уже стоят возле дикой яблони, ствол которой обвит равнодушным змием. Два потерянных создания, все вместе – эдакий поникший Дюрер, и смотрят вверх, наблюдая утренний перелет птиц.

Выстрелы охотников в тишине.

Байкеры холодно и неумолимо мчатся по степной Украине.