Вікторія Беше - Як я стала велетнем , Вікторія Беше

       Вихідні пролетіли так швидко, ніби їх хтось перегорнув, як сторінку. Неділя лише встигла запахнути татовими млинцями й моїми нотатками щодо того, як стати велетнем, — а вже понеділок стояв на порозі — свіжий, прохолодний, із туманом над бруківкою.

— Що принесе мені цей тиждень? — подумала я, зайшовши до класу, перевівши подих.

У класі нікого не було, а до уроку залишилося тридцять хвилин, тож я поклала рюкзак і пішла до бібліотеки, з ніжністю обнімаючи теплу книгу. Усередині все було так само: паперовий запах, ламаний сонячний промінь крізь кругле вікно, муркотіння старого радіоприймача.

Бібліотекарка виставляла на полицю нові книги. Побачивши мене, підняла голову й усміхнулася тією особливою усмішкою, у якій було місце і радості, і таємниці.

— Повернулася, нічний цвіркуне? У тебе був час почитати книгу?

— Так, — відповіла я, віддаючи книгу «Книга 1», — дякую, це дуже добра книга.

— Авжеж!.. Відчуваєш якісь зміни?

— Я думаю, там уже проклюнувся перший паросток, — відповіла я, усміхаючись. — Але... я не знаю, що робити далі.

— Тепер головне — не забути поливати.

У бібліотекарки був такий поважний вигляд, що я мимоволі порівняла її з тіткою Айше.

— Так, ви праві... Я буду більше читати і, напевно... настав час зробити добрі справи. Але... якщо чесно, я боюся.

— Чому? — бібліотекарка підійшла до мене зовсім близько. Вона пахла книгами і медовими пряниками.

— Тому що Ная говорила не втручатися і... мені насправді страшно: а якщо мене також почнуть цькувати, коли я захищу Христину?

— Ми цього ніколи не дізнаємося, поки ти не спробуєш... — Валентина Михайлівна (так її звали) дістала з таці тоненьку книгу. — Спробуй ось це. Легка історія, але у ній багато світла. Полий свою насінинку світлом — побачиш, що буде.

Я притиснула книжку до грудей, відчуваючи, як росте надія у моєму серці.

— Дякую! — ледве чутно відповіла я й вийшла з бібліотеки, тримаючи нову книжку, наче кошик із насінням.