MissStory - Пісок і вино, MissStory

Розділ 11. Тріщина у тиші

Усе того ранку здавалося не таким, як завжди.

Навіть повітря — щільніше, ніби насичене словами, яких ще не сказали. Аміра ходила містом, намагаючись виглядати спокійною, але всередині її розривало на шматки. Їй здавалося, що на кожному кроці хтось ось-ось покличе, що з кожного провулка вискочить вартовий. Очі шукали Дієго, але не знаходили.

Вона поверталась до Хасана, наче до дому після бурі — але й у цій тиші з’явилась тріщина.

— Ти погано спала, — помітив він. — І щось тривожить тебе.

Аміра відвела погляд.

— Просто неспокійна ніч.

Хасан стис її пальці, погляд ніжний, але щось у ньому змінилось. Наче він знав більше, ніж казав.

— Я вмію чекати, Аміро, — мовив м’яко. — Але і мовчати вічно не зможу.

Місто гуділо. Чутки про таємничу втечу з в’язниці поширювались блискавично. Дехто казав, що біглець — високий і темноволосий, мов із королівських портретів. Інші шепотіли, що його визволила жінка. Аміра ковтала ці слова, як отруту. Кожна згадка про «бігуна» — голка в серце. І кожного разу вона боялась, що Хасан щось почує.

Та найгірше було — очікування.

Від того дня коли прийшла в конюшню не виявила Дієго там, він не давав жодного знаку. Не листа. Не погляду. Не слова. А може, й справді його схопили? А може… пішов? Забув? Боявся?

А тим часом Дієго не спав.

У майстерно схованому підвалі в одному з будинків, де він мав колишні зв’язки, його рани затягувались, але гнів і біль ще не стихли. Він думав про зраду. Хто його здав? І чому саме тепер?

Його розум був гострий, як лезо. Він мав підозру — і ця підозра вела до імені. Колишній знайомий по службі, жадібний до титулів, затаїв образу.Щей можливо Ізабель , його колишня, посприяла . Дієго не мав доказів, але мав усе, що треба — рішучість і вплив. Він вирішив діяти.

Аміра… її образ палахкотів у його голові. Її руки, що торкались його ран. Її очі, повні страху й рішучості. Її губи, що тремтіли, але не брехали.

— Я завоюю її, — шепотів він у темряві. — Бо вона вже належить мені. Від того моменту, як переступила поріг моєї темниці.

Аміра ж у цей час сиділа біля вікна й дивилась, як сонце ковзає дахами. У її кімнаті було тихо. Та в душі — грім.

Її кликали два голоси. Один — знайомий, рідний, безпечний. Інший — незнаний, тривожний, пристрасний.

Її серце стояло на межі.

І вона знала: найбільше випробування ще попереду.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍