MissStory - Пісок і вино, MissStory

Розділ 10. Роздоріжжя серця

Аміра йшла вулицею нічного міста, огортаючись у темну хустку. Повітря було вогке, на бруківці подекуди виблискувала роса, а серце билося в такт крокам. Віддалені крики вартових лякали, але її вже нічого не зупиняло. Позаду — конюшня, де залишився Дієго. Попереду — дім Жасмін. І тільки душа — між ними.

Її переповнювали емоції. Вона була на розпутті.

З Хасаном — усе було зрозуміло. З малечку вони росли разом, ділили хліб, таємниці, мрії. Їхнє дитяче захоплення з роками стало ніжним і сильним почуттям. Йому вона довіряла, як собі. Він — її тінь, її опора, той, хто був поруч ще тоді, коли світ здавався простим і зрозумілим.

Хасан був спокійним берегом.

Але Дієго…

Він увірвався, мов буревій. Високий, владний, небезпечний. Спершу вона його боялась — не як людину, а як власних почуттів до нього. Вона могла не бачити його, але тіло відчувало його присутність. Шкіра наче палахкотіла, коли він був поруч. Її дихання збивалось, серце шалено калатало — ніби тіло жило окремо, впізнаючи його ще до розуму.

“Що ж це таке?” — думала вона, звертаючи за знайомий кут.

У вікні будинку Жасмін ще горіло світло. Північ давно минула, але ця жінка завжди була неспокійною душею — як і вона сама.

Жасмін відчинила одразу, навіть не дивуючись:

— Я чекала, — сказала тихо й провела Аміру до теплого передпокою.

Не було слів про ввічливість чи годину. Лише чай, ковдра і проникливий погляд. Аміра сіла і розповіла. Усе. Про в’язницю. Про втечу. Про поцілунок. Про сором. Про страх. Про те, як шалено тремтіло серце в його присутності.

Жасмін мовчала довго. Потім, опершись на край столу, зітхнула:

— Не спіши. Кохання — річ тендітна. Воно може бути шоком, спалахом, а може — омана. А може — правда. Але поки в тобі живе Хасан, не поспішай зламати те, що вас пов’язує. Дай собі час. Послухай тишу, не тільки серце.

Аміра кивнула. Вперше за довгий час — без сліз, без заперечень. Просто — погодилась. Бо не знала, як інакше.

Додому вона поверталась майже світанком. Усе місто дрімало, вікна були темні, тільки вартові стомлено тинялись площами. Вона пробралась у будинок безшумно, як тінь. Ніхто не прокинувся. У своїй кімнаті, знявши хустку й присівши на край ліжка, вона ще раз згадала його погляд — той, що палив, як вогонь. А тоді впала на подушку — і нарешті заснула. Ранок ночі мудріший.

Та вранці… вона не витримала. Ще до сніданку, до будь-якої розмови, схопилася й пішла до конюшні. Серце калатало з кожним кроком. Вона уявляла його там — змученого, але вдячного, живого, тепла. У її руках ще горіли від спогаду про його рани.

Та коли вона відчинила двері — там нікого не було.

Порожньо. Тільки легкий запах соломи й сліди від лежака. Жодної ознаки його присутності.

— Дієго? — прошепотіла вона.

Тиша.

Хвиля тривоги накрила її. А що як… сторожа знову схопила його? А що, як його знайшли ще до світанку? А може, він… просто пішов?

Вона сіла на купу сіна, згорнулась і закрила обличчя руками.

Її розривало навпіл.

Між двома чоловіками. Між минулим і невідомим. Між спокоєм і вогнем.

І тільки одне було ясно: її життя вже ніколи не буде, як раніше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍