Богуміл Грабал - Барон Мюнгавзен

— Щось у тім є. Але я, видите, всюди шукаю трохи самого себе. Бо я є такий собі хлопчик-мізинчик, котрий всюди пхає свого носа. Змалку цікавила мене географія, — і ще й досі цікавить, — але самими тілько маленькими острівцями, що знаходяться далеко від морських шляхів. І мусять там бути люди, звірята, рослини. Ваш шеф оповідав мені, що мав приятеля, якогось там радника, котрий хоч би й щороку міг собі фрайдати по цілім світі, а чогось у кожну відпустку їхав завше в одне й те саме місце. Тридцять три роки на той самий острівець коло Гельголанду. І нібито він казав так: «Це варто зобачити. То такий острівець, де є лишень оден селянин, одна селянка і вісімнадцять плямистих корів. А поза тим тільки я, верес, пісок, море і небо». А хіба треба чогось більшого? — зітхнув сторож. — Я і зірочки люблю. Маленькі зірочки. Що мені Бетельгейзе! Що мені Альдебаран! Найліпші зорі — без назви… вони, як я. Бо я лише тоді почуваюся добре і не таким самотнім, коли є менше шлюбів, менше христин, хоч, правда, і менше грошей. Мушу два рази на тиждень їздити до Кладно, на рудні. Сорок вісім корон за зміну.

— Мамцю рідна… до того галасливого Кладно? Мали ми там їдну гру перед самим чемпіонатом з регбі: Кладно-Ференцварош Торна. Привітали нас цілком елегансько, але в роздягальні різні там клубові діячі почали нас підшпигувати, аби ми показали, на що здатні. Ну, то ми дали доброго газу, а в перерву прийшла та меценатка з Кладно, називалася «панна Парасоль», і сказала: «Хлопці, в другім таймі граєте тілько для мене. Лікарня якраз тепер зовсім пуста, і, якщо не заграєте так, як має бути, здоровими звідси не поїдете. На завдаток маєте від мене фляшку вина!» Потім вийняла півтисячі, дала офіціантові і додала: «Вацлаве, як заграють по-англійськи, дасте їм на дорогу ще п'ятнадцять фляшок». Ну і зіграли ми! Панна Парасоль стала на лавці й кричала: «Гіп! Гіп! Гурра!» А ми таки показали клясу, аж курилося. Зовсім як на змаганнях сажотрусів.

Гантя підняв догори обрубок ангела.

— Порубаю йому ступні, можна?

— Якщо то вас розважить…

— Розважить. А поліція після матчу мусила нас оберігати. Порядні люди плювали на нас і хтіли злінчувати. Чи ви зауважили, що в спорті найбільше нещастя і встиду роблять порядні люди в ролі публіки? Поліціянти казали: «Хлопаки, мусите до нас приїхати ще на храм. Бо завдяки вам цього тижня було в Кладно дві різниці: одна міська, а друга тутка». Клубовий лікар зужив цілу аптечку, а ми тим часом відкорковували корки з тих фляшок. Але, пане сторож… не сумуйте вже так, ніби вас мали женити.

— Сам собою переймаюся. Що воно таке — людина? Як спустився я в рудню, то йшли ми по дошці, попереду штейгер, дошка ся хулітає, а ми йдемо, як тоті духи, і ще жартуємо. Вчора одному впала лямпа… і спадала з тої дошки, спадала, без кінця спадала, аж поки не розтрощилася на дні прірви. І чуєте, назад я вже ліз рачки. Декотрі, правда, йшли, але мовчечки. Один тілько штейгер сміявся: «А ви як гадали, що рудня — то луна-парк?»

Сторож спохмурнів.

— Ще одного розпиляємо, і досить. Маєте ще час?

— Маю, — кивнув головою Гантя. — Але котрого?

— Того, що виглядає, ніби дістав по… — сказав сторож і урвав на півслові.

Але по хвилі додав:

— Язичник з мене.

Шеф, замкнувши склад, поплуганився просто до церкви. Коли вклякнув перед вівтарем і спробував зосередитись на молитві, на його рамено лягла рука сторожа.

— Перепрошую, не перешкодив?

— Ні. Але чого ви ніколи до нас не завітаєте? — шеф підвівся з колін.

— Завітаю. Але наразі хтів би вам щось показати і про щось запитати.

— Слухаю…

— Зимно, правда? Але прошу до сакристії, — сказав сторож і коліном відчинив двері. — Бачите? Тут навіть у літку така льодівня. Мушу під сорочкою газети носити. — Він похляпав себе, і почувся шелест газет.

— Прошу завітати до нас, і виберете собі стільки газет, скільки ваша душа запрагне.

— Прийду, але прошу далі.

Шеф розглянувся по сакристії. В кутку стояла фігура, в якої з-поза розхиленого одягу виднілося червоне серце.

— Що тут висить? Можна подивитися?

— Прошу, — відказав сторож. — То є фото чемпіона з велосипедного спорту. Пан капелан кажуть, що воно надає йому сили.

— Оце? А що фото має спільного з церквою?

— Пан капелан кажуть, що має. Бо це не хто інший, як багаторазовий чемпіон «Тур де Франс» Джіно Бартелі, францісканець.

Сторож позіхнув і постукав пальцем ще по одній світлині, вирізаній з газети.

— Тут ось святий отець розмовляють з Джіно Бартелі.

— Ага, тепер розумію. В царство Боже увійдуть і спортсмени. Зрештою, папа-небіжчик був прекрасним альпіністом, а архієпископ Ліхтенштейну — досвідченим стрільцем… Але чи не надійде сюди часом пан капелан?

— Де там! — усміхнувся сторож. — Поїхав десь грати в баскетбол. На мотоциклі.

Висунув шухляду і взяв кілька фотографій.

— А це Річардс, котрий скаче з тичкою на штири метри шістдесят дев’ять сантиметрів.

— Чому і його пан капелан не повісить на стіні?

— Не можна. Річардс — це евангелістський пресвітер і називають його «Летючий вікарій», себто перший священик, котрий спробував наблизитися до неба за допомогою власних м’язів. Але ж євангеліст! Нашого капелана це дуже засмучує, а ще його засмучує те, що Гельд, чемпіон світу в шпурлянні списом, побив той рекорд через два дні після висвячення… на євангелістського пастора. А це фотографія Вінчі, який перед підняттям ваги читає Біблію. Нашого пана капелана найбільше гнітить, що жоден з тих чемпіонів ані монах, ані католицький священик. Дивно, як це він з амвону ще не кричить, що якби Ісус удруге явився на світ, то напевно в образі стрибуна з тичкою або грав у баскетбол. Але перепрошую, пане, ви мисливець… То скажіть мені, що це?

Сторож витяг зі скрині стихар і розклав його на столі.

— Що це за пір’їнки?

Шеф уважно розглянув стихар і сказав:

— То пера тетерука, а кров… теж, певно, тетеруча, бо деякі пера скривавлені.

— Саме це мене й цікавило, — розсміявся сторож. — Ну, прошу! Чим тільки пан капелан не переймається, а що на плебанії зжерли тетерука й мені навіть крильця не дали — тим не переймається.

— Цікаво, де його підстрелили?

— Де? Певно, в Єсеніках. Вмер йому приятель, то він поїхав на мотоциклі, щоб його поховати. Мусив навіть просити відгул. А вернувся допіру через три дні. Я відразу помітив, що він везе щось в