Халед Хоссейні - Ловець повітряних зміїв

невинних людей, — слова вилетіли в мене з рота, перш ніж я встиг його затулити.

Ассеф фиркнув.

— Моя мама каже так само, а вона німкеня і мусила б краще все те знати. Та вони просто хочуть тебе переконати, не розумієш? Вони приховують від тебе правду.

Я не знав, хто такі «вони» і яку саме правду приховують, та й з’ясовувати цього не прагнув. Якби ж я змовчав. Якби ж зараз підвести очі й побачити, що на пагорб піднімається баба.

— Треба читати книжки, яких у школі не дають, — сказав Ассеф. — У мене такі є. І в мене відкрилися очі. Тепер я теж маю власне бачення і збираюся поділитися ним з нашим новим президентом. А знаєш, яке моє бачення?

Я похитав головою. Він усе одно розповість — Ассеф завжди сам відповідав на свої запитання.

Він блиснув блакитними очима на Гассана.

— Афганістан — це земля пуштунів. Так завжди було і завжди буде. Ми — справжні афганці, чисті афганці, не такі, як цей плосконосий. Його народ загиджує нашу батьківщину, нашу ватан. Бруднить нашу кров, — Ассеф зробив широкий, розлогий жест руками. — Я вважаю, що Афганістан — для пуштунів. Отаке моє бачення.

Ассеф знову перевів погляд на мене. Здавалося, ніби він щойно випірнув зі сновидіння.

— Час Гітлера вже минув, — сказав. — Але наш — іще ні.

Він витягнув щось із задньої кишені джинсів.

— Я попрошу президента зробити те, на що королю забракло куват[20]. Позбавити Афганістан від усієї цієї брудноти, від кассееф[21] хазарейців.

— Ассефе, пропусти нас, — сказав я, ненавидячи свій голос, який раптом затремтів. — Ми ж тобі нічим не заважаємо.

— О, ще й як заважаєте, — відказав Ассеф. І в серці мені тенькнуло, коли я побачив, що саме він витягнув із кишені. Звичайно. На сонці зблиснув його мідний кастет з іржостійким покриттям. — Ти мені якраз кісткою поперек горла стоїш. Ти бісиш мене навіть більше, ніж оцей хазареєць. Як ти можеш розмовляти з ним, гратися з ним, дозволяти йому до себе торкатися?

Його голос аж пирскав огидою. Валі та Камаль кивали і гмикали на знак згоди. Очі Ассефа звузилися. Він труснув головою. А потім озвався знову, якось спантеличено, та й вигляд мав відповідний:

— Як ти можеш називати його своїм «другом»?

«Але він мені не друг! — мало не бовкнув я. — Він мій слуга!» Невже я справді так вважав? Звісно, що ні. Ні. Я добре ставився до Гассана, майже як до друга, ба навіть краще: майже як до брата. Але чому тоді, коли до нас навідувалися друзі баби з дітьми, я жодного разу не покликав Гассана з нами гратися? Чому я бавився з Гассаном тільки тоді, коли поруч нікого не було?

Ассеф надів на пальці кастет. Зиркнув на мене крижаним поглядом.

— Ти, Аміре, сприяєш цій проблемі. Ми вже здихалися б хазарейців, якби такі ідіоти, як ти і твій батько, не брали їх до себе. Вони всі давно вже зогнили б у своєму Хазараджаті. Ти — ганьба для Афганістану.

Я глянув у його ошалілі очі та збагнув, що він не жартує. Він справді хоче завдати мені болю. Ассеф здійняв кулак і націлив його на мене.

За моєю спиною враз почувся швидкий метушливий рух. Боковим зором я помітив, як Гассан нахилився і хутко випростався. Ассеф зиркнув на щось позаду мене, і його очі розширилися від подиву. Такі самі вражені обличчя були й у Камаля та Валі, які теж дивилися кудись позад мене.

Я обернувся і зіткнувся ніс у ніс із Гассановою рогаткою. Він щосили відтягнув резинку. У кожетку лежав камінь завбільшки з волоський горіх. Гассан націлив рогатку простісінько в лице Ассефу. Його рука тремтіла від напруження, а на чолі виступили крапельки поту.

— Будь ласка, дай нам спокій, ага, — сказав Гассан рівним тоном.

«Ага» — саме так він звернувся до Ассефа. І в мене майнула думка: як воно, жити з настільки глибоко вкоріненим відчуттям свого місця в ієрархії?

Ассеф скреготнув зубами.

— Кинь цю штуковину, безрідний хазарейцю.

— Прошу, ага, дай нам спокій, — повторив Гассан.

Ассеф посміхнувся.

— Може, ти не помітив, але нас троє, а вас — двоє.

Гассан стенув плечима. Для когось стороннього він не дався б наляканим. Але я знав Гассанове обличчя змалечку, знав усі його найдрібніші риси, усі посмики та зміни виразів, які могли на ньому відображатися. І я бачив, що він боїться. Дуже боїться.

— Твоя правда, ага. Та, може, ти не помітив, що я тримаю рогатку. І якщо ти поворухнешся, то вже не будеш Ассефом Пожирачем Вух, а станеш Ассефом Однооким, бо я націлив камінь просто в твоє ліве око.

Він вимовив це так рівно, що навіть мені довелося добряче прислухатися, щоб розчути нотки страху, приховані за спокійним голосом.

Ассефів рот сіпнувся. Валі та Камаль стежили за цим зіткненням, мов зачаровані. Хтось кинув виклик їхньому богу. Принизив його. А найгірше те, що цей хтось був худенький хазареєць. Ассеф перевів погляд з каменя на Гассана. Пильно роздивлявся його обличчя. І, певно, побачив на ньому щось таке, що переконало його в серйозності Гассанових намірів, бо Ассеф опустив кулак.

— Ти, хазарейцю, затям собі, — сказав суворо, — я вмію вичікувати. Сьогодні тему ще не закрито, повір.

Ассеф повернувся до мене.

— І для тебе, Аміре, це ще не кінець. Колись ми зустрінемося віч-на-віч.

Ассеф відступив на крок. І його поплічники теж.

— Твій хазареєць, Аміре, сьогодні дуже налажав, — сказав він.

Потім вони розвернулися та пішли геть. А я дивився, як вони спускаються з пагорба і зникають за муром.

Гассан намагався тремтливими руками сховати рогатку за пазуху. Він скривив рот, зображаючи підбадьорливу усмішку. Лише з п’ятої спроби йому вдалося зав’язати мотузок на штанях. Ми йшли додому мовчки, йшли і тривожно озиралися, переконані, що Ассеф та його поплічники влаштують засідку за першим-ліпшим поворотом. Наш страх не справдився, і це мало б нас утішити бодай трохи. Та не втішило. Зовсім.

Наступні кілька років слова «економічний розвиток» та «реформа» в Кабулі не сходили з язиків. Конституційну монархію було скинуто, на зміну їй прийшла республіка, очолювана президентом. Над нашою землею промайнуло відчуття оновлення та цілеспрямованості. Люди заговорили про права жінок та сучасні технології.

Але здебільшого плин життя