Наталія Довгопол - Карпатська казка, або За десять днів до Купала

Що їй робити? Як розмовляти з ідеальним чоловіком, коли ноги підкошуються від одного погляду на нього?

Ксеня знову потупила очі, що так по-зрадницькому зблиснули. Але жонґлер обережно нахилив голову, намагаючись у них зазирнути.

– Як тебе звати, квіточко? – ласкаво запитав він.

– Оксана, – за звичкою Ксеня сказала своє офіційне ім’я.

– Оксанка… А мене звуть Войтек.

– Поляк? – наважилася підвести голову дівчина, відчуваючи в його мові легкий польський акцент.

– Так, – кивнув Войтек. – Проте, я так багато мандрую, що уже й не пам’ятаю, звідки я. А ти? Ти місцева?

– Ні, – посміхнувшись захитала головою Ксеня.

Вона вже набралась сміливості й могла відповідати, зустрічаючи його пронизливий погляд.

– Я із Станіслава, – знову назвала вона стару назву рідного міста.

– Сподобалася вистава?

– Дуже! – залилася рум’янцем Ксеня. – Я в дитинстві мріяла виступати з мандрівними музикантами…

– А знаєш що? – раптом сказав Войтек. – Давай з нами! Мандрівне життя повне романтики. Побуваєш у всіх містах світу, дізнаєшся усі таємниці королів!

Жонґлер непомітно взяв її за руку. Ксеня занурилася в його очі й вже готова була бігти з ним на край світу, аж раптом голос сестри спустив її з небес на землю.

– Ксю, нам треба йти! Вже зовсім темно, скільки тебе можна чекати, – заскиглила Леся, нехтуючи старою забороною підходити до сестри під час розмови з хлопцем. Ще й яким хлопцем!

– Я зараз! – різко відповіла Ксеня й примусила себе відпустити гарячу руку Войтека.

Вона підвела очі та, зібравши всю свою волю в кулак, мужньо сказала:

– Я не можу піти з тобою, я повинна якнайшвидше дістатися Чорної гори.

Несподівано стрімко повернувшись, Ксеня пішла слідом за дівчатами, жодного разу не озирнувшись.

– Кажуть, хто встає раніше сонця, і зустрічає світанок, отримує заряд життєвої енергії на цілий день…

– Угу, – похмуро кивнула Ксеня, ховаючи в торбину подаровану вуйком вовняну ковдру, паляницю й кавалок бринзи.

Ті кілька годин, які можна було поспати вночі, вона провела в солодких мріях про те, як могло би бути. Заснути вона так і не змогла, тож зараз почувалася змучено й безпомічно.

Вночі пройшов дощ, рожеві хмари відбивалися в прозорих калюжах. Над горами ще стояв туман, тож сонце лиш-лиш почало розфарбовувати небосхил палітрою кольорів. Було прохолодно, зате дихалося легко й вільно, на повні груди.

Вуйко Василь підвіз дівчат до самого кінця села. Десь тут, таємно від рідні, повинна була чекати на них Марічка. Усю дорогу вуйко розповідав про гірські стежки на Чорну гору, передрікав хорошу погоду й чекав на гостину дорогою назад. Дівчата вже навчилися розуміти його чудернацьку мову.

Гаряче подякувавши, сестри злізли з воза й продовжили свій шлях далі пішки. Марічка не підвела. Весела й усміхнена, як і вчора, вона вискочила з-за дерев й одразу ж почала щебетати щось про гори, навколишні села й гарненьких пастухів. Ксеня слухала в піввуха, але раптом їй здалося, що сільська дівчинка розповідає щось важливе.

– Вівчарі подейкують, що між гірських вершин, неподалік Чорногори, є озеро. Зветься воно Змієвим. На ньому зажди лід, навіть серед найспекотнішого літа. А навкруги повно всілякої нечисті.

– А чому озеро називається Змієвим?

– Бо в ньому, під льодяним покровом, колись жив мудрий Змій. Він стежив за тим, щоби в світі завжди була рівновага добра й зла. Але вже більше сотні років його ніхто не бачив. Напевно, він помер від старості або відлетів з птахами до Вирію… – Марічка підвела очі догори й сумно зітхнула. – А ще, кажуть, що через те озеро грішні душі спускаються в Нав…

Сестри мовчали. Їм стало моторошно, коли Марічка згадала про нечисть і, разом з тим, ніяково, коли вона почала розповідати про Нав. Але Марійка не звертала на них уваги й продовжувала:

– Вони спускаються туди, у Нав, по ниточці, тоненькій ниточці життя. А потім перевізник Ний везе їх через річку Смородину, де замість води – вогонь, а замість мосту – райдуга. Лише безтілесні духи можуть пройти по тій райдузі. А ще, – натхненно розповідала далі Марійка, помітивши здивовані очі сестер, – у Наві завжди червоне сонце. Там править страшна Мара!

Леся вже уявила, як її спускатимуть у крижану ополонку озера, а потім везтимуть по вогненній річці. Вона не зможе перейти веселковий місток і упаде в гаряче багаття…

Дівчинка струхнула головою, відганяючи від себе неприємні думки.

– А як там на Чорній горі? Який він, палац Лади?

Марійка відповіла не одразу.

– Справа в тому, що… я ніколи не підіймалася на самий верх.

Сестри здивовано на неї витріщилися, але їх супутниця поспішила запевнити:

– Але я знаю дорогу! Я багато ходила в гори з дідусем, коли він іще був вівчарем. Ми не загубимося!

– Дуже на це сподіваюся, – зітхнула Ксеня, і раптом завмерла, дивлячись на дорогу.

Назустріч подорожнім прибіг собака і, ні трохи на них не зважаючи, побіг далі.

– Ви що, боїтеся собак? – спитала вона у дівчат, помітивши, як вони уважно спостерігали за псом. – Це звичайна вівчарка, напевно, втекла від пастуха.

– Одного разу ми вже зустрічалися з собакою в лісі, – спробувала пояснити Леся. – То був величезний чорний пес. Він ріс просто на очах і хотів було кинутися на нас, але Ксеня бризнула на нього живої во… – Леся осіклася, але одразу виправилась: – Окропила відваром полину та м’яти, і він розчинився в повітрі.

– То був Страх. Якби ви злякались того пса й почали тікати – боялися б усе життя. Страх безтілесний, він не зміг би вас укусити чи подряпати, зате він би стрибнув вам у душі й оселився б там назавжди.

– А Ксеня переборола страх і, навіть, зробила крок йому назустріч! – згадала Леся та відчула несподівану гордість за свою сестру.

Але Ксеня була надто занурена в свої думки. Вона не помічала нічого навколо – ні величних гір, що, помережані лісами, стрімко здіймалися до неба, ні мальовничих галявин, усіяних папороттю й квітами. Її думки були далеко звідси, мандрували кудись разом із чарівним Войтеком.

– Я зараз, – сказала вона, шмигнувши в зарості край дороги – час було справити природню потребу.

Ксеня трохи пройшлася вглиб лісу, аж раптом перед нею постав красень-гриб. Величезний білий гриб, розміром із кавун, вибився з-під старої хвої, хизуючись своєю розлогою шапкою. «Наче ж, зараз не сезон», – подумалось Ксені. – «От пощастило!» Вона підійшла до гриба та протягнула руки, щоб його зірвати. Та варто було лише торкнутися білого, як сили несподівано залишили її. Відчувши неймовірну слабкість, Ксеня опустилась на землю, не в змозі й пальцем поворухнути. Вона спробувала