Наталія Довгопол - Карпатська казка, або За десять днів до Купала

Тепер вона була вже справді безпомічна. Докоряючи собі за необачність, вона ще раз поглянула на злощасний гриб. Але на місті гриба тепер стояв бридкий карлик у широкому коричневому брилі й беззвучно сміявся. Не проронивши ні слова, він щез між розлогими листками папороті й грудами порослого мохом каміння.

– Ксеню! Ти де? – через кілька хвилин, з-за дерев вийшли стурбовані дівчата. – У тебе все нормально?

Але Ксеня не могла відповісти. Вона лежала на спині просто на опалих гілках і колючих шишках, болісно дивлячись на сестру.

– Що з нею? – Леся налякано підвела сестру, посадивши спиною до дерева.

Марічка теж нічого не розуміла. Вона дістала з-за пазухи чудернацький оберіг: зв’язані в один пучок трави, покручене коріння, маленький мішечок солі й засушене крило летючої миші. Знявши його зі своєї шиї, вона одягла оберіг на Ксеню, щось при цьому нашіптуючи.

Дівчата налякано спостерігали за дивними діями малої ворожки, аж раптом Ксеня відчула, як в її тіло помалу повертається сила. Вона зробила ковток живої води із горнятка й зітхнула з полегшенням.

– А я думала, у цьому горняті прах вашої бабусі… – недовірливо скосила очі Марійка.

– Він у іншому, у моєму! – поспішила витягти з торби свою пляшечку Леся.

– А-а… То що тут сталося? – Марічка повернулася до Ксені.

– Нічого особливого, – важко дихаючи відповіла та. – Я побачила велетенського гриба, торкнулася до нього, бо хотіла зірвати нам на обід, а він, ніби… ніби забрав у мене всі сили.

– А де ж він?

– Утік.

– Як утік?

– Перетворився карликом і утік.

– Ксюш, що за нісенітниці? – не повірила Леся.

Ксеня лише знизала плечима. Почухавши потилицю, Марічка примружила очі й сказала:

– Я чула історію про одного невдаху-грибника, який так само натрапив на великий гриб і зненацька знепритомнів. А коли прийшов до тями, зрозумів, що знаходиться в печері в карлика. Двадцять років він розчищав завали та рив тунелі, аж поки карлик не змилувався над постарілим за роки виснажливої праці чоловіком і не відпустив його додому…

– Не можу зрозуміти, чому тоді карлик не забрав мене? – Ксеня багатозначно подивилася на сестру, і по Лесиній шкірі пробіг холодок.

– Дійсно, чому… – замислилася вона.

Марічка тільки відмахнулася.

– Та яка різниця! Карлик-жартівник попався. А може, він полював на когось іншого? Не переймайтеся! Головне, що обійшлося!

Дівчата кивнули, але обидві були певні, що карлик не помилився й ні на кого іншого він не полював.

– Здається, ніби вони нас залякують, – прошепотіла Ксеня на вухо сестрі. – Вони без перешкод могли б доставити мене прямісінько до Мари!

Трохи перепочивши, дівчата рушили далі. Швидко йти вони не могли, бо сили поверталися до Ксені дуже повільно, навіть жива вода не в змозі була повністю вернути її до колишнього здорового стану. До того ж, саме починався крутий підйом на гору.

Оскільки мандрівниці не поспішали, Леся встигала час від часу зупинятися, роздивляючись навколишні пейзажі. Стежка зробилася вужчою й кам’янистішою. Дівчата помалу підіймались все вище й вище, рівняючись з вершинами невеликих пагорбів, а згодом і гір. Перед ними розстелялися мальовничі краєвиди – непорушні в своїй красі гори, немов казкові велетні, що один за одним виринали на обрії.

Незвичне відчуття свободи поєднувалось зі звичайною тривогою маленької дівчинки, що опинилася далеко від дому. Та й вдома Леся часто непокоїлася через кожну дрібницю, отримуючи через це кпини своїх однокласників і старшої сестри, але цього разу вона й справді мала підстави для неспокою. Троє дітей вперше підкорювали гірську вершину, сподіваючись перехитрити слуг Мари й умовити Ладу повернути їх додому… Було не просто страшно – було моторошно. Разом з тим, нарешті вона почувала себе абсолютно щасливою.

Дорога, якою йшли подорожні, підіймалася вгору. Коли озирнутися на пройдений шлях, то із висоти вона видавалася тонкою стрічкою чи верткою сірою гадюкою, що губилася між зелені. Леся замріяно дивилася на всипаний камінням шлях, малюючи аквареллю в своїй уяві, аж раптом побачила чиюсь постать, що швидко рухалася лісовою дорогою, наздоганяючи їх.

– Дивіться, там хтось іде по дорозі!

– Може, вівчар, – припустила Марійка. – Або лісоруб.

– Ні, – таємничо похитала головою Ксеня, напружено вдивляючись в обриси фігури. Її очі знову заволоклись легким туманом, а серце забилося в шаленому ритмі.

– О ні, а він що тут робить? – невдоволено пробурмотіла Марійка.

– Зараз почекаємо й дізнаємось, – з надією в голосі відповіла старша сестра.

Одягнений як звичайний гірський пастух, Войтек стрімко підіймався вверх гірською стежкою. За його спиною виднівся великий полотняний наплічник, у руці – обтесана палиця, якою він користувався як посохом, а за поясом висів легкий гуцульський топірець.

Із легкістю оленя він підіймався вгору. Поки дівчата перепочивали і підобідували горіхами, що знайшлись серед цілої торби Марійчиних харчів, жонґлер уже підходив до мандрівниць.

– Добридень, панянки!

– Привіт, – ніяково привіталася Ксеня. – А ти чого тут?

– Я? Та от… – Войтек, неначе зашарівся, шукаючи необхідні слова. – Ти учора казала, що йдеш на Чорногору. Я думав, що з вами іде хтось із дорослих чоловіків, а сьогодні в селі мені сказали, що ви пішли лише вдвох… – Войтек запитливо покосився на Марічку, але та лише зумисне показово хмикнула.

– І ти вирішив нас супроводжувати? – не могла повірити своєму щастю Ксеня.

– Так… Якщо ви не проти, звісно…

– Звісно, ні! – гаряче запевнила Ксеня, і її щоки запалали. – Зовсім не проти!

Леся й Марічка мовчки обмінялися поглядами.

– Це, мабуть, добре, що з нами буде хлопець, – тихенько сказала подрузі Леся.

– Мабуть… Тільки він мені, чомусь, не подобається.

А тим часом Войтек уже перекладав деякі речі з Ксениної торбинки собі в наплічник, нарочито турботливо розпитуючи про початок їхньої мандрівки й про причину її поганого самопочуття.

Біля річки вони зупинилися пообідати. Войтек розповідав про свої мандрівки дивовижними краями, театральні вистави й своїх сестер – Магдалену та Андріяну, акробаток, які так вразили Ксеню своїм виступом напередодні. Навіть Марічка принишкла та з неприхованою цікавістю слухала оповідки поляка.

Залишок дня подорожні повільно підіймалися. Стежка круто бігла по схилу, а виснажені й незвичні до гірських походів дівчата з останніх сил намагалися іти вгору.

Надвечір вітер нагнав хмаринок, але між сіро-білими пухнастими шматками вати ще виднілися клаптики волошкового неба. Сонце на заході стрімко котилося донизу, щоб пірнути в туман і заховатися за одну із карпатських вершин, даруючи мандрівникам м’яке вечірнє світло.

Коли Войтек зробив із гілок хвої невелику колибу (це так у Карпатах називають тимчасове накриття від дощу), а Марійка розпалила кресалом живий вогонь, усі потомлено влаштувалися