Нестор Коваль - Гроші. Ч 1. Сизий світанок

випадала нагода, кожного літа навідувалась на мис, спостерігала, що там відбувається. Цьогорічну подорож вона запланувала на завтра, після того, як отримає кошти від чоловіка.

До міста, до «Ощадбанку», їхали переповненою маршруткою. Незважаючи на початок вересня і ранковий час, стояла спека. Саша вирішила виїхати раніше, щоб напевне встигнути отримати гроші. Шкодувала, що й досі не обзавелася банківською карткою, а тепер пізно.

«Ощадбанк» зустрів величезною чергою. Люди чомусь саме в цей день масово прийшли чи то знімати кошти, чи то платити за комунальні послуги: у більшості людей, що не працюють, завжди знайдеться привід, щоб зазирнути в банк і постояти в черзі, Саша так і не розібралася, чому людей так багато, та це й не мало значення. Мало значення те, що черга майже не рухалася, і навіть пенсіонери, які до всього звикли, почали незадоволено бубоніти. Щоправда, неголосно, а так, швидше для порядку. «З них вийшли б ідеальні буддисти, – подумала з іронією Саша. – Як можна змінювати країну, взагалі, щось змінювати, коли величезна юрба людей під дверями державного банку навіть не цікавиться, що сталося, чому їх не обслуговують і чому вони тут стирчать?!»

Зате малий Філіп терпів не довго, очевидно, не обтяжений сумними спогадами та минулим – діти в цьому сенсі майже ідеальні революціонери, і майже одразу почав скиглити, проситися додому. Проте додому, звісно, Саша поїхати ніяк не могла, навіть коли б захотіла – гроші закінчувалися, вона не розраховувала на такий крутий поворот подій, отже, мусила сидіти і чекати своєї черги. А черга завмерла, наче монумент комунізму. Співробітники банку, що інколи з’являлися у віконцях, заклопотано пробігали повз людей коридором, і на всі запитання коротко відповідали, що зламалася якась програма в комп’ютері, й як тільки її налаштовували, то знову ставався збій. І чи запрацює, і коли запрацює – невідомо. Тобто, ніхто нічого не знає, типова ситуація.

Проте Саша не малу можливостей чекати. Примітивши невисоку літню жінку у простій сукні з більш-менш людяним виразом обличчя і бейджиком співробітниці банку, яка вийшла, очевидно, на обід, Саша прийнялася її караулити. За півгодини вона спіймала «банкіршу» на зворотному шляху, буквально схопила за руку:

– Одну секунду! Вислухайте мене, будь ласка! – вимовила настільки переконливо, наскільки змогла.

– А-уууу! – підтримав маму Філіп.

Саша стисло пояснила свої обставини, в яких наразі опинилася, кілька разів підняла на руки Філіпа, що вже зовсім розкис, і попросила допомоги. На щастя, жінка справді виявилася душевною: завела всередину, посадила на стілець, дала склянку води малому і попросила почекати, поки вона дізнається, що можна зробити. Скрізь відчинені двері лунали гучні голоси – до всіх інших бід, що навалилися на відділення, співробітники «Ощадбанку» висловлювали своє обурення якимись діями начальства і гучно сварилися. Незважаючи на галас, у прохолоді кондиціонеру малий одразу заснув у Саші на руках.

– Треба почекати. Зараз програма зависла знову, – сказала, повернувшись, пошепки їх рятувальниця. – Спить? У мене онуки, двоє… – посміхнулася. – Ми все зробимо, не хвилюйтеся. Ви хочете – тут посидьте, хочете – я вас на дивані посаджу?

– Ні-ні, дуже дякую! – заперечила Саша. – Я тут почекаю, ще прокинеться… А що тут за галас у вас? Про якісь облігації?

– А! – жінка посуворішала. – Нам сьогодні цього ще не вистачало до наших проблем! Уявляєте: з Києва прийшов наказ – всім співробітникам «Ощадбанку» викупити по десять державних облігацій, кожному – мінімум на п’ятсот доларів! Уявляєте, яка свинота? Вічно там у Києві щось як придумають, а ми тут, у Криму, розгрібай!

– Так, а якщо у когось немає п’ятиста доларів? Що тоді? – здивувалася таким звичкам начальства у державному банку Саша. – І взагалі, чому ви повинні викуповувати державні облігації? Невже більше нікому?

– Нас хіба хто запитує? Немає грошей – тоді або бери кредит, або он… – і жінка вказала на двері. – Звільняйся!

– А це тільки тут, у вас, у Криму?

– Хтозна, – жінка знизала плечима. – Я побіжу, вже скоро…

Гроші Саша отримала за півгодини. Решту дня пішло на дорогу додому, приготування вечері, прогулянку вздовж моря. Весь цей час її не покидала ця дивна історія: держава випускає облігації і потім змушує працівників державної таки установи скуповувати їх. Який у цьому сенс? Невже справи настільки кепські, що до державних облігацій з гарним відсотком ніхто не має інтересу? Можливо, тому не має, що держава скоро зникне, і нікому платити буде по боргах?! Саша відкинула цю нісенітницю і прийшла до висновку простішого: як повернеться до Києва, то обов’язково має дослідити історію державних облігацій за останні кілька років. Щось воно тут не так.

Але до Києва повертатися дуже не хотілося. Їй ніколи не подобалося жити в місті, завжди хотілося простору, неба, тиші. Так Саша звикла з дитинства: одна бабуся жила в Київській області, біля Заповідника, інша тут, у Криму, де вона і пропадала зазвичай кожне літо – всього кілька кілометрів від моря, неподалік гори, неймовірна природа, краса, одним словом. Вдома вона не могла всидіти, зранку до ночі пропадала з подружками, облазила всі місцеві цікавинки. Бабуся, на диво, до такого способу життя онуки ставилася спокійно.

Саме тут Саша якось дізналася і про свою здатність на несподівані, різкі вчинки, а було їй тоді лише п’ятнадцять. Пізно ввечері вдвох із подругою вони поверталися з танців. Посеред дороги їх перестріли якісь урки на машині, почали хапати за руки. Саша вирвалася, а от подругу майже затягнули в салон. Не вагаючись ані секунди, Саша підняла з дороги чималу камінюку і жбурнула в бік машини. Гучно дзенькнуло лобове скло – урки завмерли, не вірячи, що їхню дорогоцінну тачку пошкоджено. Цієї миті подрузі вистачило, щоб врятувати не тільки свою честь і здоров’я, а, можливо, й життя. По мокрій слизькій траві дівчата скотилися вниз і побігли, що мали сил. Їх, напевне, врятувало добре знання місцевості. Урки переслідували їх деякий час, але не спіймали.

Так що Крим Саша знала добре, їй тут подобалося, і все, що відбувалося тут, хвилювало її не менше, ніж київські справи.

На мисі Айя будівництво було у розпалі – ревіли екскаватори, виїжджали і заїжджали у ворота вантажівки, працювали, крутячи стрілами, баштові крани. Вже чітко вимальовувалися контури будівель, загальний – без перебільшення, грандіозний як для пересічного спостерігача – вигляд маєтку. В країні вже давно говорили про економічну кризу, нестачу бюджетних фінансів, але, судячи з усього, володарів цього майбутнього палацу криза не торкнулася. На жаль, Саша мала фотоапарат із не надто якісною оптикою. Насправді, вона не збиралася фотографувати чи