NikaLerina - Опанувати Елементи, NikaLerina

Розділ 5

Здавалося, що я помираю. Не могла ні кричати, ні навіть підвестися з ліжка. Біль розривав мене зсередини, перехоплюючи подих і не даючи дотягнутися до телефону, аби викликати швидку. Я лише лежала, стиснувши зуби, та молилася, щоб це нарешті скінчилося. Час втрачав сенс, хвилини здавалися вічністю. Та навіть гукнути батьків було мені не по силам.

— О ні… нінініні… — долинув звідкись голос.

“Хто це? Звідки?” — промайнуло в голові, але я не мала сил озирнутися.

— Так не мало статися, ми ж мали бути поряд! — почувся знайомий голос чоловіка з парку. Та як він тут опинився?

— Проте сталося, — відповів інший. — Треба швидко її перенести, цей світ її вбиває. Наш зв’язок її вбиває!

— Ми не можемо, вона не давала згоди! — заперечив третій.

— А на ранок уже не буде в кого питати! — гримнув хтось інший, і я почула, як він щосили вдарив по стільцю.

— Срань! — вибухнув черговий голос. — Ти зможеш нас перенести? Зараз!

— Вона має дати згоду! — прошипів хтось із них.

Я заплющила очі: “Звідки вони взялися та як зайшли? Де батьки, що вони зробили з ними?” — паніка накочувалась із новою силою.

— Хей, хей, ти чуєш нас, Катіона? — знову озвався голос чоловіка з червоним волоссям. — У мене немає часу на довгі пояснення, а коротко тут не вийде. — Він важко зітхнув. — Ти помираєш. Ми знаємо, як урятувати тебе, але для цього потрібен… скажімо так, “переїзд”.

“Швейцарія? Все ж рак?” — промайнуло в розпачі.

— Ти не можеш говорити від болю, тож просто моргни двічі, якщо згодна, — швидко додав він. — І не хвилюйся, батькам ми повідомимо, що ти поїхала на лікування.

“Хоч би тільки це припинилося… Будь-що, аби вижити,” — подумала я, і, пересилюючи пекучі відчуття, двічі заплющила очі.

— Фух, Слава Елементам, ти згодна. Молодчинка! — з явним полегшенням вигукнув він.

Наступної миті мене легко підхопили на руки, ніби я важила пір’їнку, й міцно притиснули до грудей.

— Закрий очі, може трохи нудити від переходу, — попередив він.

“Якого ще переходу? — тільки й встигла подумати. — Я ж літала літаками, й усе було нормально…” Але біль знову накотився хвилею, тож я лише стомлено зітхнула.

— Вартові готові до переходу! Прикликаю Елементи відкрити нам шлях! — проголосив хтось голосно.

Раптом кімнату пронизав звук, ніби тріщить скло, а потім кришиться під ногами. Я з останніх сил розплющила очі й побачила, як чоловіки, що й без того здавалися незвичними, стали ще дивнішими. Їхнє волосся поволі видовжувалося, а очі, й без того яскраві, почали сяяти немов коштовне каміння. З-під їхнього одягу пробивалося сліпуче світло, ніби кожен із них світився зсередини.

Там, де мало б бути серце, у кожного запалали різнокольорові сфери, що поволі розширювалися й накривали нас усіх суцільним куполом. Ми опинилися в його центрі, й коли ті кулі закружляли навколо, я відчула, що мене справді починає нудити — надто потужним був цей вир кольорів і світла. Здавалося, що простір починає здійматися й розчинятися в єдиному вихорі.

Свідомість хитнулася, а біль вщухав, ніби віддалявся від мене кудись у порожнечу…даруючи бажане полегшення.

 

***

Я прокинулася від голосів у голові чи то наяву. Болю не було, ніби все, що відбувалося, було тільки кошмарним сном. Але відчуття залишалися занадто реальними, а вогонь, що неначе палав у мені, точно не міг наснитися.

— Але від чого таке?

— Та звідки я знаю? У нас було вдосталь часу, — роздратовано промовив чийсь голос. — А тепер виходить, що поки нас не було, вона вже прокинулася, а ми й не відчули цього через завісу. Чорт забирай.

— Не буянь, а то розбудиш її. Ми й так ледь не втратили все… її, — застеріг інший.

Очі відкривати не хотілося. Я розуміла, що це точно не моя кімната. Отже, ті чоловіки, яких я вважала примарами, виявилися справжніми. А раз так, то й ті дивні спалахи були не просто маренням.

— Немає потреби шепотіти. Вона вас і так чує, — сказав третій голос.

Я розплющила очі й побачила перед собою тих, хто, здавалося, мав відповіді на всі мої запитання. Тих, хто врятував мене… від чого?

— Ви хто такі і що то було? — видушила я, силкуючись підвестися.

— Одразу з питань? — до мене підійшов синьоволосий хлопець і уважно подивився в очі. — Спочатку відпочинь, а потім ми все тобі розповімо.

— Ні, зараз! Це ж ви пробралися вчора до мене. Звідки знали, що зі мною таке станеться? Як знайшли мене? Що то були за спалахи? І взагалі… чому ви отакі?

— Оу-оу, повільніше, — підняв руки той, що мав жовте волосся. — Зараз тобі принесуть сніданок, бо ти два дні тут лежала.

— Що? Як це “два дні”?

— А потім, за сніданком, ми все пояснимо. Домовилися? — додав синьоволосий.

— Гаразд, дайте мені кілька хвилин, — погодилася я, усвідомлюючи, що сил на суперечки все одно не лишилося.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍