Івлін Во - Жменя праху

— Та так, у мене з’явилася одна ідея...

Трохи згодом, лежачи в солодкій млості на столі в масажиста, під сильними пальцями якого хребці її поклацували, наче защіпки, Бренда міркувала, чи буде Вівер дома того вечора. «Напевне, не буде, коли він так любить бувати на людях,— думала вона,— та й що з того, коли буде?» Проте він був дома, відмовившись від двох запрошень.

Вона дістала всі відомості про квартиру. Місіс Вівер своє діло знала. Людині треба, казала вона, щоб було де перевдягтися й поговорити по телефону. Вона ділила будиночок у Белгревії на шість квартир — кімнатка з ванною, по три фунти за тиждень; ванні кімнати будуть розкішні, скільки хочеш гарячої води, всі наймодніші заокеанські новинки; у спальні велика стінна шафа з електричним освітленням усередині, і ще лишиться місце для ліжка. На такі квартири багато охочих, сказала місіс Вівер.

— Я пораджуся з чоловіком і повідомлю вас.

— Тільки чимскоріше, будь ласка, а то розхапають.

— Я повідомлю вас одразу.

Коли Бренді час було вертатися додому, Вівер поїхав з нею на вокзал. Вона звичайно їла у вагоні булочки з шоколадом; вони вдвох пішли по них до буфету. До відходу поїзда лишалось іще багато часу, і вагон був майже порожній. Вівер зайшов у купе і сів поряд із Брендою.

— Ви, напевне, хотіли б уже піти.

— Зовсім ні.

— В мене повно всілякого чтива.

— Мені хочеться побути з вами.

— Дуже мило з вашого боку.— Потім вона сказала трохи несміливо, бо їй ще ніколи не доводилося просити про таке:— Мабуть, ви б не погодилися піти зі мною до Поллі?

Вівер вагався. Перед прийомом у Поллі мало бути кілька званих обідів, і він напевне дістане запрошення на один із них... Якщо він погодиться супроводити Оренду, доведеться повести її до «Посольського» чи до іншого розкішного ресторану... Це коштуватиме щонайменше три фунти... та ще треба буде упадати біля неї, проводжати її додому... а коли вона справді, як запевняє, ні з ким не знається (бо інакше нащо б він їй здався?), то він зв’яже собі руки на цілий вечір...

— Мені дуже жаль,— сказав він,— але на той день я вже дістав запрошення на обід.

Бренда помітила його вагання.

— Я так і гадала.

— Але на прийомі ми зустрінемося.

— Так, якщо я піду.

— Мені б дуже хотілося повести вас туди.

— Та що ви, не треба... Я просто так запитала.

Від веселого настрою, з яким вони купували булочки, не лишилося й сліду. Вони трохи помовчали. Потім Вівер сказав:

— Ну, я вже піду.

— Авжеж, тікайте. Дякую, що провели мене.

Бівер подався геть платформою. До відходу поїзда лишилося ще вісім хвилин. У вагон раптом набилося повно людей, і Бренда відчула, яка вона зморена. «Нащо сердешному хлопцеві морочитися зі мною? — подумала вона.— Але він міг би повестися трохи делікатніше».

— Чи не попроситися нам до Бернардо? [10]

Бренда кивнула головою.

— Мені холодно, мені голодно.

Вона сиділа, мляво помішуючи в чашці хліб з молоком. Кожна жилка в ній болісно тремтіла.

— Гарно провела день?

Вона знову кивнула головою.

— Бачила Марджорі та її гидкого пса. Дещо купила. Снідала у Дейзі, в її новій харчівні. Ходила до масажиста. Оце і все.

— Ти ж знаєш: мені б хотілось, щоб ти не їздила до Лондона на цілий день. Ти страшенно стомлюєшся.

— Я? Зі мною все гаразд. Просто хочу померти — і край. І прошу тебе, Тоні, не кажи нічого про ліжко, бо я й пальцем не можу ворухнути....

Наступного дня надійшла телеграма від Бівера: «Відкрутився обіду шістнадцятого ви ще вільні».

Вона відповіла: «Дуже рада тричі міряй а раз одріж Бренда».

Досі вони ще не називали одне одного на ім’я.

— Сьогодні в тебе начебто дуже гарний настрій,— зауважив Тоні.

— Я чудово себе почуваю. Мабуть, це завдяки містерові Кратвеллу. В мене завжди кращає а нервами, і з кровообігом, і з геть усім.

III

— Куди мама поїхала?

— До Лондона.

— А чого?

— Одна дама — її звуть леді Кокперс — влаштовує прийом.

— Вона гарна?

— Мамі вона подобається, а мені — ні.

— Чому?

— Бо вона схожа на мавпу.

— От було б цікаво подивитись. А вона живе в клітці? А в неї є хвіст? Бен бачив жінку, схожу на рибу, то в неї була не шкіра, а луска. У цирку, в Каїрі. Бен каже, що від неї і тхнуло, як від риби.

Після від’їзду Бренди вони пили разом чай.

— Татусю, а що їсть леді Кокперс?

— Горіхи і всяку всячину.

— Горіхи і яку всячину?

— Усілякі горіхи.

І на довгий час образ волосатої злющої графині засів у Джоновій голові. Вона оселилася в його світі так само, як і мул Ряст, що до смерті перепився рому. І коли селяни, бувало, заводили з ним розмову, він розповідав їм про мавпячу графиню, як вона висить сторч головою на дереві й жбурляє в перехожих лушпинням з горіхів.

— Не вигадуй казна-чого про людей,— вичитувала йому няня.— Що б сказала леді Кокперс, якби почула отаке-о?

— Вона б герготіла, белькотала, ляскала хвостом, а тоді наловила б смачних, великих, жирних бліх і все забула б.

Бренда ночувала у Марджорі. Вона вдяглася перша й зайшла до сестриної кімнати.

— Яка чарівна сукня, серденько! Нова?

— Новісінька.

Марджорі зателефонувала приятелька, яка запросила її на обід. («Слухай, а ти не могла б усе-таки привести з собою Аллена?» — «Нічого не вийде. Він виступає на мітингу в Кемберуеллі. Може, він і до Поллі не піде».— «А хоч якого-небудь завалящого чоловіка ти не можеш роздобути?» — «Просто не знаю, кого просити».— «Ну що ж, нехай буде так, матимем на одного чоловіка менше. Просто не збагну, що сьогодні діється. Я подзвонила Джонові Віверу, і, уяви собі, навіть він відмовився»).

— Бачиш,— сказала Марджорі, поклавши трубку,— який через тебе переполох. Ти захопила єдиного вільного чоловіка в Лондоні.

— О господи! Хто б подумав...

Бівер з’явився за чверть до дев’ятої, дуже задоволений собою: одягаючись, він відмовився від двох запрошень на обід; одержав десять фунтів по чеку в клубі; замовив диванний столик у Еспінози. Він мало