Івлін Во - Жменя праху

охоче користалися дешевим проїздом. Вона звичайно навідувалася до своєї молодшої сестри Марджорі. Марджорі була одружена з кандидатом консервативної партії від південнолондонського виборчого округу, де панували пролейбористські симпатії. Марджорі була трохи повніша за Бренду. В газетах їх завжди називали «чарівні сестри Рекс». Марджорі з Алленом були люди небагаті, але спритні; невеликі достатки не дозволяли їм завести дитину; їхній будиночок стояв поблизу Портмен-скверу, по сусідству з Педдінгтонським вокзалом. У них був китайський песик на ім’я Джин.

Бренда приїхала наскоком, доручивши служникові попередити Марджорі по телефону про її приїзд. Вона вийшла з вагона, де цілих дві години з чвертю тислося по п’ять чоловік на лавах, така свіжа й елегантна, ніби тільки-но залишила розкішний номер у готелі, побувавши в руках у цілої юрби масажисток, педикюрш, манікюрш і перукарок. Абияк Бренда не виглядала ніколи, але, виморена до краю,— приміром, після мандрівки до Лондона,— вона перетворювалася раптом на якусь нечупару і тоді куняла ледь жива біля каміна з чашкою розмоченого в молоці хліба, поки Тоні не вкладав її спати.

Марджорі в капелюшку сиділа за письмовим столом і ворожила над чековою книжкою й пакою рахунків.

— Серденько, яке цілюще для тебе сільське повітря! В тебе розкішний вигляд. Де ти надибала цей костюм?

— Не знаю. В якійсь крамниці.

— Що нового в Геттоні?

— Усе, як і було. Тоні вдає з себе запеклого феодала. Джон Ендрю лається, як биндюжник.

— Ну а ти як?

— Я? О, я — чудово.

— Хтось приїздив у гості?

— Ніхто. На тому тижні навідався приятель Тоні містер Бівер.

— Джон Бівер?.. Дивно. Ніколи б не подумала, що він до душі Тоні.

— Ти вгадала... А що він за людина?

— Я його майже не знаю. Зустрічаю іноді у Марго, Він весь час швендяє по гостях.

— Мені він здався якимсь зворушливим.

— Зворушливий, аякже! Ти що, накинула на нього оком?

— Господи! Таке придумала!

Сестри повели Джина на прогулянку в парк. Песик був страшенно норовистий, він навіть голови не повертав, і його доводилося силоміць тягти на шворці. Вони привели його до уоттівської «Фізичної моці»[9]; коли його спустили зі шворки, песик застиг нерухомо, понуро втупившись у асфальт, і стояв так, аж поки вони не повернули назад. Тільки один раз він виявив якісь почуття: огризнувся на дитину, що хотіла погладити його. Потім вони згубили його і знайшли за кілька ярдів під лавкою, де він пильно вивчав клапоть брудного паперу. Песик був зовсім безбарвний, з рожевим носом та губами й рожевими колами круг очей.

— По-моєму, в нього немає й крихти людських почуттів,— сказала Марджорі.

Вони поговорили про містера Кратвелла, свого масажиста, та про новий курс лікування Марджорі.

— Мені він цього ніколи не робив,— сказала Бренда заздро. А тоді додала: — А як, на твою думку, у містера Вівера з сексом?

— Звідки я знаю? Навіть уявити собі не можу... Отже, ти таки накинула на нього оком?

— Та що вже там...— відповіла Бренда.— Мені так рідко хтось трапляється...

Вони залишили песика дома і подались по крамницях — купили дитячих рушників, консервів з персиків, годинника для одного з воротарів до шістдесятиріччя його праці в маєтку, для Тоні — бляшанку його улюблених креветок. Вони домовилися на після обіду з містером Кратвеллом, погомоніли про майбутній прийом у Поллі Кокперс.

— Неодмінно приїжджай. Напевне буде дуже цікаво.

— Може, й приїду. Якщо знайду собі кавалера. Тоні терпіти не може Поллі... А в моєму віці вже якось незручно ходити самій на вечірки.

Вони пішли перекусити до нового ресторану на Олбемарл-стріт, який недавно відкрила їхня приятелька Дейзі.

— Тобі щастить,— сказала Марджорі, тільки-но вони переступили поріг,— тут матуся твого містера Бівера.

Місіс Бівер частувала сніданком компанію з восьми чоловік, що сиділи за круглим столом посередині зали; робила вона це не без користі для себе — Дейзі, якій не дуже щастило з її рестораном, не взяла з неї плати за сніданок та ще пообіцяла підряд на весняний ремонт, якщо ресторан доти не закриється. Компанія дібралася різномаста — людей цих звели докупи не спільні інтереси і, звичайно, не приязнь до місіс Бівер чи одне до одного, а тільки те, що імена їхні були широко відомі: серед них був не дуже гордий, але ще й не зовсім занепалий герцог, одна дівчина з неабияким досвідом у любовних справах, танцівниця, романіст, театральний художник, збентежений заступник міністра, що надто пізно збагнув, як він уклепався, і леді Кокперс.

— Господи, оце так збіговисько!— мовила Марджорі, радісно махаючи їм рукою.

— Ви прийдете до мене на прийом, мої рибоньки?— пролунав на всю залу різкий голос Поллі Кокперс.— Тільки нікому ані словечка. Це буде зовсім невеличкий прийом у дуже вузькому колі. Самі давні друзі, всього кілька чоловік — більше в мене не поміститься.

— Як би я хотіла подивитися на справжніх давніх друзів Поллі,— сказала Марджорі.— Вона ні з ким не знайома більше п’яти років.

— Шкода, що на Тоні не діють її чари.

(Хоча добробуту Поллі досягла завдяки чоловікам, популярністю вона користувалась переважно в жінок — вони захоплювалися її туалетами і за безцінь скуповували її старі сукні. Шлях Поллі у верхи починався в таких скромних колах, що вона не нажила собі ворогів у світі, куди прагнула пробитись. Кілька років тому вона вийшла заміж за добродушного графа, на якого тоді чомусь ніхто не зазіхав, і відтоді піднеслася мало не до самих вершин соціальної ієрархії).

Після сніданку місіс Бівер перейшла через залу до їхнього столика.

— Мені страшенно ніколи, але я просто мусила підійти до вас! Ми так давно не бачились; Джон розказав мені, як чудесно він провів у вас минулу неділю.

— У нас так тихо.

— Саме це йому найбільше до душі. Бідолашний хлопчик у Лондоні просто збивається з ніг. Скажіть, леді Брендо, ви справді підшукуєте собі квартиру? Здається, в мене якраз є те, що вам треба. Тепер будинок ремонтується, але перед різдвом усе буде готове.— Вона поглянула на годинник.— Господи, я вже тікаю. Чи не змогли б ви завітати сьогодні до мене на коктейль? Я б розказала вам усе до найменшої дрібнички.

— Мабуть...— промовила Бренда нерішуче.

— Приходьте неодмінно. Чекаю на вас о шостій. Ви, певне, не знаєте, де я живу?— Сказавши свою адресу, місіс Вівер відійшла від столика.

— Що вона