Андрій Анатолійович Кокотюха - Темні таємниці

class="p1">– У Піщаному чи біля нього кояться темні справи. Ваша Яна могла стати випадковим свідком. І зникнути.

Ольга різким порухом відсунула кухоль на середину стола. – Ведете до того, що її вже вбили?

Чотар миролюбно підняв руки.

– Боже збав, Боже збав! Навпаки, її зникнення безвісти дає привід для оптимізму!

– Де бачите оптимізм?

– Євген мертвий. Труп знайшли на дорозі, яку охрестили проклятою, ще й сліди укусів на шиї. Яна була з ним. Де її, даруйте, труп? Чому одного позбулися, а інший – заховали? Чекайте, я вам відповім: бо нема трупа. Яна жива. Десь ховається, забилася в нірку, і носа не виткне. Очевидно, у Піщаному чи біля нього таки справді коїться щось недобре, навіть страшне. І ваша донька стала свідком. Можливо, Євгена вбили на її очах. Коли так, зрозуміло, чому дременула світ за очі й зачаїлася. Не довіряє нікому, мудро робить.

Ольга підвелася.

– Якщо ви маєте слушність, у Яни дуже мало часу. Кожен день на вагу золота, кожна година. Її треба знайти, урятувати, розумієте?

– Та сядьте ви, – буркнув Чотар. – Сядьте, сядьте. Розумію все. Але сидячи тут, у садку під деревами, нічого не можемо вдіяти.

– Тоді їдьмо в Піщане! – Ольга лишилася стояти.

– Згоден, – легко відповів Вадим. – Тільки обережно, у світлі останніх подій. Чужих, як розумієте, там побачать одразу. Кожна нова людина мов на долоні. Не має значення, скільки пар очей стежитимуть за кожним нашим кроком. Важливо, що серед них напевне будуть очі лиходія, а то й кількох.

– До чого ви це кажете?

– Треба напевне знати, чому пошуки Яни привели вас… тобто, нас у Піщане. Більше нічим ми не маємо там цікавитися.

– Поясніть. Розжуйте, ще так скажу.

– Гаразд, – Чотар зітхнув. – Та не стовбичте над головою.

Ольга сіла, усім своїм виглядом демонструючи нетерплячку.

– При Євгені не було документів. Він не мав мобілки. На голові пошкодження, та обличчя, наскільки розумію, не спотворене, як і пучки пальців. З моєї, та й загалом зі слідчої практики, трупи, знайдені в глухій місцевості, зазвичай неможливо ідентифікувати. Тут, бачите, не так. Поки не маю інших відомостей, припустімо, що хлопця збила машина.

– Як і тих двох раніше?

– Можливо. Хай, готовий, поклавши руку на серце, визнати існування проклятої дороги. Точніше, аварійно небезпечної ділянки. Збивши людину й переконавшись, що на смерть, винуватці зазвичай забирають у жертв усе, що допоможе впізнати їх. Так заплутують чи затягують слідство. Далі, припустімо, що у кожній із трьох смертей на дорозі винні різні люди. Приховуючи злочин, мислять і діють однаково.

– Припустімо.

– Але все перекреслюють сліди укусів на шиях. Ви точно знаєте, що вони були на інших жертвах?

– Можу сказати лише про Євгена. Інші – припущення й поголос.

– Так чи інакше, маємо підказку: усі три наглі смерті – не трагічний випадок. Запахло криміналом. З яким мої колишні колеги зі зрозумілих причин неохоче заводяться. Бо забагато неясного, ніхто не хоче собі геморою. Як сталося, що хлопця досить оперативно впізнали?

Ольга взяла кухоль, випила захололу каву трьома ковтками.

– Хай би як це не прозвучало, та дякувати слід його батькам. Люди вони дивні, і це ще м’яко сказано. Проте, щойно син перестав відповідати на дзвінки, подали в розшук. Зниклий безвісти. Я вже розумію, поліції простіше було скреготнути зубами, прийняти заяву й дати справі хід. Тим більше Заплави вказали, де саме зник Євген – Волинська область, Шацький район. Місцеве управління в той самий день отримало орієнтування. Фото зниклого додано. Ось чому труп вдалося впізнати, як ви кажете, досить оперативно.

Чотар замислено вибив на поверхні стола легенький дріб пучками пальців.

– Пояснення таке собі. Та іншого нема. Є у мами доця. Поїхала з другом шукати пригод. Друг… загинув. Від доці ані слуху, ані духу. Криміналу нема, поліція не має підстав займатися. Стривожена мама взялася шукати пропажу сама. Тому й запитує всіх про все.

– Невже в Піщаному справді потрібні аж такі легенди для нашої появи?

Вадим зміряв Ольгу поглядом згори донизу, похитав головою.

– Якби не три трупи, якби не чутки про зникнення в тих краях людей – нічого такого було б не треба. До того ж мусите зрозуміти специфіку. Колись Піщане було маленьким раєм на землі для тих, хто в ньому жив. Зараз – глухий кут, забутий і кинутий напризволяще. Ще й овіяний дурною славою. Скільки б народу там нині не мешкало, усі разом і кожен окремо дивитимуться на вас спідлоба, підозріло. Враховуючи, що там напевне є свої, небажані для розголосу темні таємниці, ми ризикуємо не повернутися звідти живими.

– Навіть так? Хіба не можна залучити поліцію офіційно?

– Ох, Ольго, Ольго. Навіщо тоді ми тут із вами сидимо? Ви ж пробували.

– Не знала всіх обставин. Зараз ви відкрили очі. Просвітили.

– Думаєте, полковник Кушнірук після цього стане на ваш бік? Та тут же всі шукають, на кого б те село перекинути! Нікому не хочеться ламати зуби в тій глушині. На Піщане простіше закривати очі. Власне, тому він і зіскочив із теми. Хіба не згадували при ньому цю назву? – Ольга ствердно кивнула. – От бачте! Тож маємо діяти на власний розсуд. І, нагадаю, без вас, матері зниклої дівчини, мені там буде непросто.

– Хіба я відмовлялася? Від самого початку, здається, вирішили робити все разом.

– Хотів почути зайвий раз, що не здасте назад.

– Ви погано мене знаєте, Вадиме Чотар.

Аби символічно закріпити щойно укладену угоду, вони почаркувалися кухлями.

У пасторальній тиші саду звук вийшов надто лунким.

А ТИМ ЧАСОМ…

– Не бийте! Не бийте!

– Ти ще не знаєш, як б’ють, дівчинко.

– Знаю! Не треба більше!

– Тебе тільки шмагають.

– Досить уже! Ну, будь ласка!

– Чому досить? Скажи мені і всім, хто тут є.

– Мені страшно!

– Брешеш, Яно. Аби справді боялася, не робила б такого. Тебе страх зупинив би, дівчинко. Так чому тебе не треба більше карати?

– Я більше не буду!

– Не будеш – що?

– Тікати!

– Ти ж не втекла. Звідси неможливо втекти.

– Я вже знаю це, знаю! Я буду слухатися! Чуєте, я буду дуже слухняною!

– Дуже? Чи дуже-дуже?

– Дуже-дуже-дуже!

– Добре, лишіть її. Вона все зрозуміла й справді більше не робитиме, як хотіла. Так-так, стій. Не ховай очі. Мене не обдуриш, Яно. Бачу, на лиці написано – щось хвилює. Язик свербить щось запитати. Питай, не бійся.

– Я не боюся.

– А ось тільки сказала – страшно.

– Та не плутайте мене! Ой, не треба знову!

– Не хами. Не підвищуй голосу.