Жюль Верн - Таємничий острів

Обоє взялися ретельно шукати на піску і між скелями на березі ріки, але зусилля їхні виявилися марними. А тим часом мідна коробочка, у якій Пенкроф тримав сірники, напевно кинулася б їм у вічі.

— Слухай, Пенкрофе, — запитав Герберт, — а коли ми були в гондолі, ти її не викинув за борт?

— так хіба б я її кинув! — обурився моряк. — Тільки, може, сама випала. Адже нас добряче труснуло, а чи довго випасти такому малому предмету? Трубку й ту я загубив. Проклята коробка! Де ж вона може бути?

— Тоді ось що, — сказав Герберт, — саме зараз відлив, підемо на берег, до того місця, куди нас викинуло. Може, знайдемо її.

Мало було надії розшукати коробку, — якщо навіть море й викинуло її, то при великій воді хвилі, швидше за все, зарили її серед гальки. Одначе не завадило спробувати щастя, і Герберт із Пенкрофом поспіхом подалися на кінець тієї самої коси, біля якої напередодні викинуло їх на сушу. Це місце було кроків за двісті від Нетрів. Там вони ретельно оглянули весь берег, посипаний галькою, кожну западину між каменями. Марні старання! Якщо коробка і випала тут, — мабуть, хвилі віднесли її в море. В міру того як відлив оголював дію, моряк обнишпорив кожну щілину між рифами, але нічого не знайшов. Утрата була дуже важка і поки що непоправна.

Пенкроф не міг приховати свого засмучення. На чолі в нього залягли зморшки, він замкнувся в похмурому мовчанні. Герберту дуже хотілося його втішити, і він сказав, що, мабуть, сірники підмокли і все-одно від них не було б ніякої користі.

— Та ні, голубчику, — відповів моряк. — Я їх тримав у мідній коробці, і кришка прекрасно закривалася! Що ж нам тепер робити?

— Як-небудь примудримося добути вогонь, — сказав Герберт. — Містер Сміт і містер Спілет не зайдуть у безвихідь, як ми з тобою!

— Може, й так, — понуро вимовив Пенкроф. — Але зараз ми не можемо розпалити багаття і, значить, погано нагодуємо друзів, коли вони повернуться.

— Не журись, — жваво відповів Герберт. — Не може бути, щоб вони не мали сірників або хоча б кресала.

— Сумніваюся! — заперечив моряк, хитаючи головою. — По-перше, Наб і містер Сміт не курять, а по-друге, містер Спілет, думаю, швидше постарається врятувати свого записника, аніж коробку сірників!

Герберт промовчав. Утрата коробки сірників була, зрозуміло, сумною подією, але юнак розраховував, що тим чи іншим способом вогонь вдасться добути. Незважаючи на свою рішучу вдачу, Пенкроф, як людина досвідченіша, не розділяв упевненості свого вихованця. Але як би то не було, залишалося тільки одне: чекати повернення Наба і журналіста. Доводилося, одначе, відмовитися від наміру почастувати їх крутими яйцями, а перспектива харчуватися сирими черепашками навряд чи здалася б приємною, так само, як не приваблювала вона і Пенкрофа.

На той випадок, якщо неможливо буде розпалити вогонь, моряк і Герберт поповнили запас літодомів, а потім мовчки вирушили до свого житла.

Пенкроф ішов, втупивши погляд у землю, оскільки все ще сподівався знайти зниклу коробку. Він навіть подався лівим берегом річки від гирла до тієї заводі, де вони спустили на воду пліт. Потім він піднявся на верхнє плато, сходив його в усіх напрямках, пошукав і у високій траві, що зеленіла на галявині лісу, — все марно!

Настала п’ята година вечора, коли Пенкроф із Гербертом повернулися в Нетрі. Зрозуміло, вони й там усе обнишпорили, аж до найтемніших завулків. На жаль, від пошуків сірникової коробки довелося відмовитися.

Близько шостої години, коли сонце вже закочувалося за височину, котра здіймалася на заході, Герберт, який блукав біля берега моря, гукнув, що йдуть Наб і Гедеон Спілет. Але вони поверталися одні!.. У юнака стислося серце від невимовної туги. Виходить, передчуття Пенкрофа виправдалися! Сайреса Сміта вже не знайти!

Підійшовши до Герберта, журналіст мовчки сів на уламок скелі. Він повернувся ледве живий від утоми й голоду, не в силах був промовити ні слова.

У Наба почервоніли очі, так багато він плакав, і сльози, які він і тепер не міг стримати, яскраво свідчили про його розпач.

Перевівши подих, журналіст розповів про марні спроби знайти Сайреса Сміта. Разом з Набом він пройшов берегом більше восьми миль, — отже, вони зайшли значно далі того місця, біля якого зникли інженер, і його собака Топ. Піщаний берег виявився зовсім пустельним. Жодної прикмети, ніякого відбитка. Непомітно було, щоб ось тут недавно перевернули камінь, а там залишився на піску слід людської ступні; на всій цій частині узбережжя не знайшлося жодного знака. Якщо це населена земля, то, мабуть, ніхто не з’являється на узбережжі. Море було так само безлюдним, як і берег, біля якого інженер Сміт знайшов собі могилу.

Але при цих словах Наб підхопився з надзвичайним хвилюванням, що свідчило: надія ще живе в ньому, і вигукнув:

— Ні, ні, він не вмер! Не може цього бути! Він, і раптом так загинути! Не вірю! Я чи хто інший — може так умерти! А він — ні! Ніколи!.. Він така, така людина… Він усяке лихо здолає!..

Сили зрадили його, він похитнувся.

— Ох, сил більше немає, — прошепотів він. Герберт підбіг до нього.

— Набе, — сказав юнак. — Не втрачайте надії. Господь поверне його нам! А зараз заспокойтеся, відпочиньте. Ви голодні. Підкріпіться трохи. Поїжте, прошу вас.

І, говорячи це, він поклав перед бідолахою Набом кілька жмень черепашок. Убога і зовсім не ситна трапеза.

Наб не їв уже багато годин, але й тут він відмовився від їжі. Втративши свого хазяїна, він не міг, він не хотів жити!

Щодо Гедеона Спілета, він поглинув чималу кількість літодомів, потім ліг на пісок під скелею. Він був украй виснажений, але спокійний.

Герберт підійшов до нього і сказав, узявши його за руку:

— Містере Спілет, ми знайшли притулок, де вам буде набагато краще, ніж тут. Уже ніч настає. Ходімте. Вам треба відпочити! А завтра подивимося, що робити…

Журналіст підвівся, і Герберт повів його до Нетрів.

У цю хвилину Пенкроф підійшов до Спілета і найприроднішим тоном запитав, чи немає в нього випадково сірників, хоча б одного.

Журналіст зупинився, понишпорив у кишенях і, нічого там не знайшовши, відповів:

— Сірники в мене були. Але, мабуть, я їх викинув…

Тоді Пенкроф гукнув Наба, запитав його про те саме и одержав таку ж відповідь.

— От лиха година! — не стримавшись, вигукнув моряк.

Почувши цей вигук, журналіст підійшов до Пенкрофа.

— Жодного сірника? — запитав він.

— Жодного, тому не можемо чимось розпалити вогонь.

— Чимось, — гірко повторив Наб. — Якби тут